Зародження фемінізму в українській літературі на тлі західноєвропейських традицій
Наслідком цих переконань було утворення величезної організації “Союзу українок”, яка мала загальнонаціональний характер. Отож, підіймаючи ці питання ще у 1920-1930-х рр. , М. Рудницька ішла тим самим на крок попереду західноєвропейської феміністичної думки, яка лише в 60-70-х рр. ХХ ст. почала стверджувати “рівність у відмінностях”.
Такому прогресуванню українського феміністичного дискурсу того часу сприяло відмінне від західноєвропейського становище української жінки, про що говорила Леся Українка: “Дальше всех… пошла Россия (тобто вся тодішня імперія), где женский вопрос считается теоретически решонным, да и практически женщина там пользуется гораздо большей материальной и нравственной независимостью, чем в Западной Европе, что сразу бросается в глаза даже поверхностному наблюдателю и лучше всего чувствуется самой русской женщиной, когда ей приходится попадать в западноевропейскую обстановку” [8, 160]. Ці ж умови відносної свободи, сприяли появі феміністичного дискурсу в літературній критиці того часу (стаття Лесі Українки “Новые перспективы и старые тени (“Новая женщина” западноевропейской беллетристики)”.
Дійсно, зацікавленість Лесі Українки “жіночими питаннями” була дуже великою; підтвердженням цьому є її творчість, у якій феміністичні мотиви проступають в образах сильних, дієвих та рішучих жінок (“Остання пісня Марії Стюарт”, “Сафо”, “Мати-невільниця”,”Грішниця”, “Товаришці на спомин” тощо
Ольга Кобилянська в своїх творах “безлику жінку” зробила жінку “людиною” та “царівною” із неабияким інтелектом, силою волі, високою мораллю та інтелігентністю (“Царівна”, “Людина”, Природа”, Некультурна”, “Valse mеlancoligue). О. Кобилянська, на думку Соломії Павличко, “…відобразила вихід на історичну сцену жінок, яких Елейн Шовалтер називає… “новими”. Про них мало відомо, але і соціалістка Анна Павлик, і доктор Софія Морачевська, і письменниця Наталя Кобринська були такими жінками” [9, 71]. Сама ж О. Кобилянська відзначала,