Зіставний метод

Празької лінгвістичної школи опрацювали типологію різних мовних рівнів, серед яких найвідомішою стала фонологічна типологія М. С. Трубецького. Г. А. Климов запропонував контенсивну типоло­гію (на основі способів вираження суб'єктно-об'єктних відношень у реченні). Відома синтаксична типологія І. І. Мещанинова, за якою мови поділяються на номіна­тивні й ергативні. Варто згадати квантитативну ти­пологію Дж. Грінберга, котрий запропонував 10 індек­сів, за якими можна дати кількісну характеристику сту­пеня синтетичності, дериваційних потенцій мови тощо. По­зитивним у квантитативній типології Дж. Грінберга є те, що в ній кожна з мов займає в класифікації певне місце відповідно до статистичного показника ознаки, за якою класифікуються мови

Мовні універсали (від лат. universalis -загальний») — суттєві влас­тивості, важливі характеристики, наявні в усіх мовах або в більшос­ті з них.

Мовні універсали визначають на основі трьох пара­метрів: 1) спільність властивостей усіх мов на відміну від мови тварин; 2) сукупність змістових категорій, що виражаються певними засобами в мові; 3) спільність властивостей самих мовних структур. Прикладом мов­ної універсалії першого типу може бути така: на люд­ській мові можна легко породжувати й сприймати нову інформацію; а другого — в усіх мовах виражені відно­шення між суб'єктом і предикатом, категорії посесив-ності, оцінки, множинності. Найбільша кількість уні-версалій належить до третього типу: в мові не може існувати менше 10 і більше 80 фонем; якщо в мові є троїна, то обов'язковою є й двоїна; якщо є протистав­лення приголосних за твердістю — м'якістю, то немає політонії голосних; якщо слова тільки односкладові, то вони одноморфемні і в мові наявний музикальний наго­лос; якщо є флексія, то є й дериваційний афікс; якщо суб'єкт і об'єкт стоять перед дієсловом, то в мові є від­мінки; якщо є прийменник і немає післяйменника, то іменник у родовому відмінку розміщується після імен­ника в називному відмінку; якщо є категорія відмінка, то є й категорія числа.

Універсалії показують, що може бути в мові і чого не може бути в мові, тобто вони визначають ті обмежен­ня, які накладаються на мову, і демонструють спіль­ність принципів побудови всіх мов. Очевидно, універ­салії зумовлені особливостями фізіологічної будови мовленнєвого апарату (фонетичні універсалії) й існу­ванням єдиних для всього людства способів осмислен­ня дійсності.

Крім синхронічних, про які йшлося вище, виділя­ють діахронічні універсалії. Наприклад: найпізніший дієслівний час — майбутній; спочатку виникають вка­зівні, особові й питальні займенники, а потім зворотні, присвійні, неозначені й заперечні. Діахронічний харак­тер мають переважно лексико-семантичні універсалії: в усіх мовах слова із значенням «тяжкий» (вага) набува­ють значення «трудний», слова із значенням «гіркий» (смак) — «сумний, болісний, печальний», слова із зна­ченням «солодкий» (смак) — «приємний» тощо.

Мовні універсалії поділяють на дедуктивні (вста­новлюються шляхом припущення, обов'язкові для всіх мов) та індуктивні (встановлюються емпірично і є в усіх відомих мовах); абсолютні (які не мають винятків) і статистичні (позначають явища високого ступеня ймовірності, але не охоплюють усі мови; їх назива­ють фреквенталіями); прості (елементарні), які ствер­джують наявність або відсутність чогось (у всіх мовах є X) і складні (імплікаційні), які стверджують певну залежність між різними явищами (якщо в мові є X, то в ній є й У).

Знання універсалій необхідне мовознавцям, які працюють у галузі ареальної лінгвістики, типології та історичної реконструкції. Говорити про

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні