Знищення Запорізької Січі

Знищення Запорізької Січі

Незрозуміло також, чому зі всієї старшини покарали саме цих трьох чоловіків, а всі інші залишились вільними і могли відносно спокійно жити далі. Відповідей на ці питання немає не тільки в історичній літературі, але й у відомих на сьогоднішній день історичних джерелах. Тому будь-як згадки про ці події, спроби їх реконструювати, а також роздуми на цю тему нам здаються доречними.

Ще Н. Полонська-Василенко, розв`язуючи питання про покарання запорозької верхівки після знищення Нової Січі, висловила припущення, що вищим російським урядовцям стало відомо про наміри запорожців розірвати з Російською імперією і шукати допомоги в іншої держави [1, с. 136]. Натяки на це дослідниця вбачає ще у 1755 р, коли запорожці «отправляли к хану крымскому депутатов с прошением, чтобы они приняты были под его протекцию и в их татарской земля жить» [1, с. 136]. У 1766 П. Калнишевський під час поїздки до Петербургу, яка мала на меті вирішити земельні спори запорожців, був доведений до «повної безнадійності домогтися чогось від російського уряду» і мусив визнати, що залишається одне - перейти всім Військом під владу султана [2, с. 123]. У 1768 р. вибухнуло відоме повстання на Запорозькій Січі проти кошового отамана П. Калнишевського на захист ув`язнених за участь у Коліївщині. На другий день бунту повстанці вирішили обрати нову старшину, забрати військовий скарб, гармати, коней податись кудись із Запорожжя: схилялись до думки перейти до Туреччини [З с. 120].

З 1769 р. запорожці беруть участь у війні з Османською імперією. Саме в цей час відбуваються останні бунти, які, на думку О. Рябініна-Скляревського мали ті самі підвалини, але реальніші наслідки, пов`язані з ліквідацією Січі 1775 р. [З, с. 65]. Під час Дунайських експедицій 1771-1774 рр. запорожці виступили проти введення системи повноважних писарів, яка порушувала традиції козацького права, отже проти нової системи бюрократичного урядування та впливу найвищого російського командування. Після закінченні російсько-турецької війни частина козаків, що брала участь у Дунайських експедиціях, на Січ не повернулась, а лишилась на Дунаї. Так, з експедиції 1774 р. під керівництвом І. Мандрова, яка нараховувала 1015 чол

, з Акерману вийшло 788 чол. , тобто, 227 запорожців залишились відразу в межах Османської імперії [3, с. 82]. Отже, можемо констатувати існування у запорожців - як простих козаків, так і січової старшини - думки про можливість переходу до Туреччини. А. О. Скальковський зауважував, що «не раз чути було в Коші, що є охочі підбурити «сірому», щоб насильно обрати іншого кошового, а саме Пилипа Федорова, вже геть старого - із 1764 р. року він перебував у Самарському монастирі, щоб із ним втекти до Туреччини» [4, с. 571]. Чи були ці чутки відомі російському керівництву, можемо тільки здогадуватися та співставляти поодинокі вислови, що трапляються в документальних й наративних джерелах.

Рескрипт Г. О. Потьомкіну від Катерини IIпро ліквідацію Запорозької Січі датують 21 липня 1774 р. [5, с. 164]. На думку російської дослідниці О. Єлисеєвої, Г. О. Потьомкін «притримував» його до більш зручного часу, а саме до закінчення селянської війни під проводом О. Пугачова [5, с. 164]. 22 березня 1775 р. імператриця доручила П. Румянцеву підготувати військові заходи проти Запорозької Січі: «Запорожцы столько причинили обид и разорения жителям Новоросийской губернии, что превосходит все терпение. Смирить их, конечно, должно, и я непременно то сделать намерена» [6, с. 632]. 23 квітня 1775 р. на так званій раді при височайшому дворі

1 2 3 4 5