Бібліотечна освіта в Україні

План

1. Історія бібліотечної освіти в Україні

2. Аспекти реформування та вдосконалення сучасної бібліотечної освіти

Використана література

 

Історія бібліотечної освіти в Україні

Простежуючи великий шлях, який здолало наше вітчизняне бібліотекознавство, можна з впевненістю сказати, що історія бібліотечної освіти зароджувалася саме в Харкові, де і перший бібліотечний вуз. На порозі XXI ст. він відзначає своє 70-річчя.

Ще наприкінці XIX - на початку XX ст. Л. Б. Хавкіна, К. І. Рубинський та інші наголошу­вали, що в Росії професія бібліотекаря не набула необхідної значущості, а системи професійної підготовки бібліотекарів взагалі не існує. Тільки в 1911 р. Перший всеросійський з’їзд з бібліо­течної справи чітко окреслив статус бібліотекаря, визнавши цю професію як особливу, «вчену», котра потребує спеціальної освіти. На жаль, пропозиції відомих бібліотекознавців К. І. Рубинського, А. І. Калішевського, Н. С. Сафронова про створення кафедр бібліотекознавства і бібліо­графії при Санкт-Петербурзькому та Харківсь­кому університетах, про викладання курсу бібліо­графії у вищих навчальних закладах не підтри­мала більшість з’їзду. Він віддав перевагу кур­совій системі бібліотечної освіти, що згодом відбилось у відкритті короткотермінових бібліо­течних курсів народного університету Т. Шанявського в Москві (1913), численних курсів у різних містах.

Перші пореволюційні роки - час пошуку форм і методів організації професійної бібліотечної освіти. Але її створення почалося з руйнації старої академічної школи як «архаїчної». Сумно­звісна реформа вищої школи в Україні знищила університети. На руїні колишнього Харківського університету в 1921 р. відкривається Харківсь­кий інститут народної освіти (ХІНО) із фа­культетами професійної освіти та соціального виховання й політосвіти (згідно з постановою РНК УСРР від 13 вересня 1925 р. ). Це була єдина установа в Україні такого профілю з трирічним курсом навчання, згодом — чотири­річним. Навчальний план факультету (сюди прий­мали тільки членів КП(б)У та ЛКСМУ віком від 20 до 32 років, котрі мали не менше одного року стажу політосвітньої роботи) зорієнтувався на підготовку універсального політосвітника, орга­нізатора й керівника великих політосвітніх ус­танов. Додатково на базі основної підготовки з третього курсу навчання передбачалися такі спеціалізації:

1) шкільно-курсова;

2) книжно-бібліотечна;

3) екскурсійно-музейна.

Але названі умови не давали можливості отримати вищу освіту безпартійним працівникам бібліотек з великим стажем роботи.

Бракувало педагогічних кадрів. Якщо на фа­культетах професійної освіти й соціального ви­ховання працювали відомі вчені колишнього університету професори Д. І. Багалій, О. С. Грузинський, А. А. Слуцьких, Є. С. Хотинський, Д. М. Син­цов, М. П. Барабашов та багато інших, чиї прізви­ща не потребують коментарів, то новостворений факультет таких викладачів не мав. З часом організаторами навчального процесу стали пар­тійні й профспілкові працівники, ветерани партії, керівники установ Наркомосу.

Факультет у зв’язку зі специфічним характе­ром та новизною радянської політосвітньої спра­ви, відсутністю наукової та навчальної літератури об’єднував у собі ознаки, з одного боку, навчаль­ної, а з другого, - лабораторно-наукової установи, де політосвітній матеріал викладався і оформляв­ся в нові наукові дисципліни шляхом співро­бітництва лекторів та студентів.

Інститути народної освіти потребували реор­ганізації: ХІНО все більше ставав вузом з аб­солютно різними факультетами, з різними ме­тодами роботи, які не могли забезпечити швидкої підготовки висококваліфікованих спеціалістів. Його розгалужують на ряд нових інститутів. 9 липня 1929 р

факультет політосвіти був реорганізова­ний у Харківський інститут політичної освіти (ХІПО). Від підготовки організатора політосвітньої роботи широкого профілю вуз переходить до підготовки організатора-методиста конкретної галузі (бібліотечної, культосвітньої, антирелігій­ної), який володів би достатнім обсягом знань і навичок у відповідній сфері роботи. Випускники ХІПО мали стати й викладачами бібліотечних дисциплін політосвітніх і педагогічних техні­кумів, партшкіл, тобто політосвітпрацівниками, які б могли здійснити революцію в бібліотечній роботі, її реконструкцію. В інститут приймали тільки членів партії. Кафедру бібліотекознавства очолювала відомий бібліотекознавець Н. Я. Фрідьєва. Навчальний план розраховувався на 3,5 роки, спеціалізація починалася з першого курсу. 53% навчального часу відводилося для викладання соціально-економічних дисциплін, 18% - на спе­ціальні.

У 1930 р. ХІПО реорганізувався в Харківський інститут комуністичної освіти (ХІКО). Наступ­ного - йому надано статус Всеукраїнського інсти­туту комуністичної освіти (ВУІКО). Факультети: бібліотечний, книгопоширення, шкільно-курсовий, музейний, екскурсійний (туристський), атеї­стичний та агітмасовий, що став провідним. Першого року стають студентами 300 осіб, в наступні - 500 і 750. Набір на бібліотечний факультет не перевищував 60 осіб. На початок 1932-1933 н. р. у ВУІКО налічувалося 1378 студентів (77% - робітники, 16% - селяни, 7% - службовці). Його бібліотечний факультет ставить за мету підготовку не політосвітпрацівника, а саме бібліотечного.

30-ті роки - період боротьби з т. зв. «украї­нським буржуазним націоналізмом», що, безумов­но, позначається на діяльності вузу. Кафедра бібліотекознавства викриває «помилки» окремих викладачів (Гаврилюка, Годкевича, Куліківського, Фрідьєвої). Аналізуючи науково-методичні розробки звинувачених, їм закидають троцькізм, антиленінське тлумачення окремих питань бібліо­течної справи.

Незважаючи на негативні явища в суспільстві, мережа бібліотек в Україні зростає. За переписом 1934 р. в республіці діє 28130 стаціонарних і 17287 пересувних бібліотек. їх книжковий фонд зріс з 9 млн. у 1911 р. до 124 млн. у 1934. Для обслуговування такого масиву були необхідні тисячі спеціалістів, а вузи випускали лише не­значну кількість від потрібного числа.

За 1929-1932 рр. в системі вузів політосвіти в Харкові вищу освіту одержало всього 80 осіб (у тому числі в 1929 р. - 30, 1930 - 18, 1931 - 15, 1932 - 17).

Розуміючи, що денне відділення не розв’яже кадрової проблеми, керівництво ВУІКО порушує питання про підготовку фахівців бібліотечної справи без відриву від виробництва. У грудні 1932 р. бібліотечні працівники України та бібліо­течний факультет ВУІКО включаються в соцзмагання зі своїми ленінградськими колегами, беруть зобов’язання, спрямовані на подальше підвищення кваліфікації і вимагають від Наркомосу республіки відкриття вечірнього факуль­тету.

Готуючись до XVII з’їзду партії, ВУІКО ви­рішує відкрити його (без відриву від виробниц­тва).

Наказом Наркома освіти УРСР від 24 січня 1934 р. при ВУІКО утворюється перший в Україні бібліотечний факультет з трирічним терміном навчання і планом прийому 100 осіб (функціонує з 15 лютого 1934 p. ). Організація трьох курсів, з яких другий та третій були укомплектовані зі студентів робосівського університету, спричини­ла великі труднощі в складанні навчального плану, який включав відповідні цикли: соціально-еко­номічний - 43%, спеціальний - 48%, вивчення іноземних мов - 9%. Це був перший навчальний план з переважною більшістю годин для вивчення спеціальних дисциплін. Теорія мала органічно поєднуватися з практикою залежно від типу бібліотеки. З 85 студентів першого курсу 21 працював у профспілкових бібліотеках, 10-у політосвітніх і дитячих, 27-у бібліотеках вузів і різних установ.

З вересня 1934 р. в Києві починає працювати бібліотечний факультет ВУІКО як його філія. У січні 1935 р. виникає потреба в новому наборі (100 осіб).

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні