Боротьба князя Данила Галицького з татарською навалою

 Спираючись на союз із чеським королем Вацлавом II, Лев захопив у Польщі Люблінське воєводство. Коли в Угорщині помер останній король із династії Арпадів, Лев захопив Закарпатську Русь. Активно діяв Лев у Польщі, навіть домагався польського трону в Кракові. Він скористався усобицями в Литві після смерті Міндовга. Лев остаточно підкорив ятвягів і переніс північний кордон своєї держави за Нарву. Незважаючи на войовничу політику Лева, наприкінці XIII — на початку XIV століття Галичина й Волинь переживали період відносного спокою, оскільки їхні сусіди були тимчасово ослаблені.  

 Після смерті Лева в Галичині й на Волині князював його син Юрій. З літописів дізнаємося, що він був талановитим правителем. Особлива шана віддавалася йому за те, що після переходу київського митрополита на північний схід у Володимир-на-Клязьмі (1299 р. ) Юрій 1303 року домігся від Константинопольського патріарха права заснувати в Галичині окрему митрополію.  

 Останніми представниками династії Романовичів були сини Юрія Андрій і Лев, які правили удвох. У той час зростала могутність Литви, що непокоїло князів. Тому вони уклали союз з Тевтонським орденом, який давно вже спрямовував свою експансію на схід і шукав для цього спільників. Стосовно монголо-татар князі провадили незалежну, навіть ворожу політику. Мабуть, і загинули вони разом у боротьбі з монголо-татарами, бо причина їхньої смерті (1323 р. ) невідома.  

 Через відсутність прямих нащадків могутні галицькі бояри обрали князем польського кузена Романовичів — Болеслава Мазовецького. Він перестав вважати себе поляком, навіть ім'я змінив, став називатися Юрієм. Князь відвойовував у поляків їхні землі, поновив союз з німецькими лицарями проти литовців. Але черговий конфлікт з боярами закінчився для владного князя трагічно: його отруїли 1340 року, облудно звинувативши в намаганнях введення католицизму й потуранні чужоземцям. З тих пір Галичина й Волинь потрапляють під владу чужоземних правителів.  

 На початку XIV ст. Литва була сильною державою. її територія сягала далеко за межі етнічного регіону — басейнів Вісли, Німану й Двіни — за рахунок приєднання білоруських і частини руських земель.

 Процесу швидкої консолідації місцевих литовських племен і їх успішній зовнішній політиці сприяло кілька чинників: потужний зовнішній тиск з боку німецьких рицарів, що потребував об'єднання зусиль литовців; послаблення давньоруських земель та боротьба за владу в Золотій Орді, якій були підпорядковані ці території.

 Колишня Київська Русь могла сплачувати щедру данину, мала розгалужені торговельні шляхи, була спроможна надати Литві матеріальні ресурси і поповнення до війська. Не останню роль відігравав і династичний чинник — правляча литовська династія мала численних нащадків, що потребували власних уділів.

 Інтенсивне зростання Литовської держави почалося за часів правління великого князя Гедиміна (1316—1341). За період його князювання до Литовської держави були приєднані білоруські землі. Після його смерті син Ольгерд (1345— 1377), який посів батьківський престол, рішуче проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Під керівництвом Ольгерда в 40—50-х роках XIV ст. почалася литовська експансія в Україну.

 Його зусиллями до Литовської держави на початку другої половини XIV ст. була приєднана вся західна частина Сіверщини по річках Сожі, Снову та Десні. Щоб продовжити свої походи на південь від Чернігівщини, Ольгерду довелося побороти татар, які не хотіли уступати литовцям своїх володінь

У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь. Влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід (Новий Сарай) на Поволжі. Цим не забарився скористатися великий литовський князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев. Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп.

Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості ординських вояків, котрі у цей час якраз перебували у поході на Волзі, забезпечила швидку перемогу.

Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення

Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці.

Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто.  

Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував іще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси.

Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно.

Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю.

По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.

А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом.

В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха в Кіровоградській області, ліва притока Південного Бугу) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя "Лівобережної" тьми), Кочубея (правителя "Правобережної" тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі). Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії.

Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак.

Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.

Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою. Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків.

Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати (обстрілювати з боків) ординців.

Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат.

Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ. Татари не витримали натиску і почали тікати.

Після переможної битви над силами Подольської Орди на р. Синюха, притоці Південного Бугу (1363), Ольгерд продовжував захоплювати українські землі.

1 2 3 4 5 6 7