Церква і держава

План
1. Християнське вчення про державу
2. Симфонічні відносини Церкви і держави
3. Інші системи взаємостосунків між церковною і державною владою

 

1. Християнське вчення про державу

 По навчанню Свя­того Письма держава - богоустановлений інститут. Первинним осередком людського суспільства є сім'я; в результаті складного історичного розвитку, яким керує Промисл Божий, ускладнення суспільних зв'язків привело до виникнення держав. За словами єпископа Нікодима (Мілаша), «для направления человеческих законов. . . к цели, предначертанной Промыслом Божий, Бог даровал, как и первому главе семьи, го­сударственной власти силу, чтобы она рукою, вооруженною мечом правды и справедливости, вела людей во имя Его благим путем».

Заповіт знає три вищі служіння:  першосвященницьке, пророче  і царське. Освячуючи царське служіння в особі першого Царя Ізраїльського Саула, Господь благословив  всяку державну владу, незалежно від форми правління. Благосло­вення дано було Саулу під умовою виконання волі Божої. Коли ж Саул переступив заповіді Господні, Бог відкинув його (I Царств. 16, 1). велівши Самуїлу помазати на царство іншого  обранця Свого - Давида, сина простолюдина  Ієссея; від царя Давида по плоті походить Спаситель.

Господь Ісус Христос, володарюючи землею і небом, в Своєму земному житті  підпорядкував Себе земному порядку речей, покорявся  Він і носіям державної влади. Распинателю своєму Пи­лату, римському прокуратору в Єрусалимі, Господь сказав: «Ты не имел бы надо Мною никакой власти, если бы не было дано тебе свыше» (Ин. 19, 11), словами цими  позначивши Небесне джерело всякої  земної влади. У відповідь на спокусливе питання фарисея про дозволеність давати подачі кесарю, Спаситель сказав: «От­давайте кесарево кесарю, а Божие Богу» (Мф. 22, 21).

Розвиваючи вчення Христа про правильне відношення до державної влади, апостол Павло писав: «Всякая душа да будет высшим властям; ибо нет власти не от Бога, существующие же вла­сти от Бога установлены. Посему противящийся власти противится Божию установлению; а противящиеся сами навлекут на себя осуж­дение. Ибо начальствующие страшны не для добрых дел, но для злых. Хочешь ли не бояться власти? Делай добро, и получишь похва­лу от нее; ибо начальник есть Божий слуга, тебе на добро. Если же делаешь зло, бойся, ибо он не напрасно носит меч: он Божий слуга, отмститель в наказание делающему злое. И потому надобно повино­ваться не только из страха наказания, но и по совести. Для сего вы и подати платите, ибо они Божий служители, сим самым постоянно занятые. Итак отдавайте всякому должное: кому подать, подать; ко­му оброк, оброк; кому страх, страх; кому честь, честь» (Рим. 13,1-7)

  Ту ж думку виразив і апостол Петро: «Итак будьте покорны всякому человеческому начальству, для Господа: царю ли, как верховной вла­сти, правителям ли, как от него посылаемым для наказания пре­ступников и для поощрения делающих добро; — ибо такова есть воля Божия, чтобы мы, делая добро, заграждали уста невежеству безум­ных людей, — как свободные, не как употребляющие свободу для прикрытия зла, но как рабы Божий» (1 Петро. 2, 13-16). Апостоли учили християн покорятися владі незалежно  від їх відношення до Церкви. В апостольське століття Церква Христова була гнана і місцевою іудейською владою, і державною  Римською.

         Виходячи з богоустановленной природи держави, Церква не тільки наказує своїм чадам покорятися державній владі,  незалежно від переконань і віросповідання її носіїв, але і молитися за неї, «дабы проводить нам жизнь тихую и безмя­тежную во всяком благочестии и чистоте» (1 Тим. 2, 2).

Щоб правильно уявити належні відносини між Церквою і державою, треба ясно усвідомлювати відмінності їх при­род. Церква  заснована безпосередньо Самим Богом - Господом Нашим Ісусом Христом; богоустановленність державній владі опосередкована історичним процесом, який здійснюється по волі Творця і Промислителя Бога. Метою Церкви є вічний порятунок людей, мета держави полягає в їх земному благополуччі. Церква єдина, вона не обмежена просторовими межами; а держав багато; кожне з них має свою територію. Відносно територіальних  масштабів з державою співвідносна не Вселенська, але помісна Церква, яка також має свою територію, але помісна Церква на відміну від держави, що має повний суверенітет і не залежно від  інших держав, є у відомому значенні лише частиною Вселенської Церкви.

Зважаючи на відмінність природи Церкви від природи держави вони вдаються до різних засобів в досягненні своєї мети. Держава  спирається на матеріальну силу, включаючи і пряме фізичне насильство, Церква ж має в своєму розпорядженні лише релігіозні засоби для духовного керівництва своїх пасомих для придбання  нових чад.

Щоб уникнути змішення церковних і державних справ і щоб церковна влада не набувала світського харак­теру, канони  забороняють клірикам брати на себе участь в справах державного управління,  81-е Апостольське правило свідчить: «Не подобает епископу, или пресвитеру вдаватися в народныя управления, но неупустительно быти при делах церковных». Про те ж мовиться і в 6-му Апостольському правилі, а також в 10-му пра­вилі VII Вселенського Собору.   З історії і з сучасного полі­тичного життя відомо, що Церква не забороняла духовним особам брати участь в представницьких  органах влади, безумовно забороняючи клірикам, відповідно до канонів виконання адміністративних владних повноважень.

Церква і держава мають свої окремі сфери дії, свої особливі засоби і у принципі незалежні один від одного.

Незалежність ця, проте, не носить абсолютного характеру. «Церковь не есть царство от мира сего, но она в мире, — писав єпи­скоп Нікодим, — и члены ее должны быть в то же время членами и государства, следовательно, подлежать как церковным, так и граж­данским законам». Держава, знаючи межі своєї  компе­тенції, не   претендує на те,    щоб виказувати авторитетне суж­дення

 про віроповчальні предмети або про форми богопочитання - про богослужіння; рівним чином не справа Церкви судити про форми державного устрою, про заходи уряду з погляду їх політичної доцільності. Є, однак,  області, які не можуть бути байдужі і для Церкви, і для держави. Це, перш за все, суспільна моральність, яка, з одного боку, має відношення до Церкви - справа порятунку людей, а  з іншого - складає внутрішню опору міцності державного правління, і ще - це правовий статус Церкви в державі. Позиція Церкви по відношенню до колізій, що можуть виникнути в цих двох  сферах, не може бути однаковою. Церква непогрішимо проповідує абсолютно істинне навчання і викладає людям етичні заповіді, витікаючі від самого Бога; тому  вона не владна змінити чого-небудь в своєму навчанні, не владна вона і замовкнути,  припинити проповідування істини, які б інші уче­ння не наказували або не розповсюджувалися державними інстанціями. В цьому відношенні Церква абсолютно вільна  від держави. І, виникаюча при цьому колізія, вирішується одно­значно. Коли іудейський синедріон хотів заборонити апостолам проповідь навчання Христа Спасителя, св. Петро та Іоанн сказали: «Судите, справедливо ли пред Богом — слушать вас более, нежели Бога?» (Деян. 4, 19).

1 2 3 4