Форми наукового пізнання

До форм пізнання належать проблема, ідея, концепція, гіпотеза, теорія. Кожна форма пізнання має свою специфіку. Особливо складний характер мають форми соціального пізнання. Головні його особливості полягають у тому, що в соціальному пізнанні суб’єкт і об’єкт збігаються, відображення дійсності від­бувається через інтереси людей, які можуть сприяти об’єк­тивному пізнанню, а можуть бути і серйозною перешкодою на шляху до нього. Соціальне знання має в основному імовірний статистичний характер.

Усі наукові методи пов’язані між собою. З їхньою допомогою наука осмислюється в єдиному контексті суспільно-практичної діяльності і дає можливість оцінювати перспективи пізнавального процесу. Типова логічна структура наукового дослідження може бути представлена у вигляді ланцюга такої послідовності: «проблема - гіпотеза - теорія». Тобто наукове пізнання як оперативна діяльність включає в себе порушення проблеми, висунення гіпотез, збирання фактів, розробку творчої ідеї, перевірку її практикою, розробку теорії, яка дає можливість розв’язати порушену проблему.

Проблема, на думку П.  В.  Копніна, - це знання про незнання. Для визначення послідовності розв’язання проблем необхідно їх класифікувати. Сучасні знання з логіки наукового пізнання дають можливість виділити п’ять гносеологічних принципів класифікації проблем: об’єктний, функціональний, структурний, екзистенціальний і часовий.

Відповідно до об’єктного принципу проблеми умовно поділяються на конструктивні, що відображають пошук за заздалегідь заданими параметрами, і аналітичні, що відображають суперечності суб’єкта з актуально існуючим невідомим об’єктом. Функціональний принцип дає можливість поділити проблеми на стратегічні (спрямовані на вирішення довготермінових глибинних завдань) і тактичні (спрямовані на розв’язання сьогоденних, дріб­них ситуацій). Структурний принцип дає ключ до розуміння внутрішньо наукових (виникають у межах однієї науки) і комплексних (пограничних або міждисциплінарних) проблем. Екзистенціальний принцип дає можливість поділити проблеми на реальні і нереальні (псевдопроблеми). Нарешті часовий принцип класифікації підкреслює різницю між першочерговими і другорядними проблемами.

Аби остаточно сформулювати проблему, щодо неї слід виконати такі процедури:

  • відокремлення реальних проблем від псевдопроблем;
  • селекція реальних проблем за критерієм необхідності їх роз­в’язання;
  • відбір проблем за критерієм цінності результату, що очікується;
  • відбір проблем відповідно до критерію можливості її роз­в’язання.

Перша з цих процедур спрямована на цільову мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем. Для цього їх слід відокремити від псевдопроблем. Серед них, по-перше, потрібно виявити так звані «вже не проблеми» (тобто ті, що вже розв’язані, але з різних причин потрапили до переліку реальних проблем). До них у наш час належать проблеми винаходу велосипеда. По-друге, слід розпізнати так звані «ще не проблеми» (тобто ті, для розв’язання котрих іще не створені необхідні умови). До них у наш час можна зарахувати проблеми «купівлі-продажу ділянок Місяця». По-третє, це так звані «ніколи не проблеми» (тобто такі, для котрих принципово не може існувати рішень). До них можна віднести проблеми створення «вічного двигуна». «Псевдопроблеми», на думку Л.  Д.  Ландау, приводять дослідника до стану мисливського собаки, що гавкає під пустим деревом.

Друга процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників на розв’язання реальних проблем, вкрай важливих для сучасної науки й суспільства. Без розв’язання таких проблем подальший розвиток науки й суспільства стає неможливим. До них у наш час належать екологічні проблеми, проблеми сталого розвит­ку, проблеми діалогу цивілізацій тощо.

Третя процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників, на розв’язання першочергових для суспільства проблем. До них належать проблеми подолання голоду, боротьби з міжнародним тероризмом, охорони здоров’я людини тощо.

Четверта процедура спрямована на мобілізацію зусиль дослідників навколо проблем, для розв’язання котрих є всі необхідні можливості: ресурси, кадри, теоретичне й інформаційне забезпечення. До них передусім належать прикладні проблеми науки

Ідея (від грец. ίδέα - початок, основа, прообраз) - це форма наукового пізнання, яка не тільки відображає об’єкт, його зв’яз­ки, закономірності, а й спрямована на перетворення дійсності. Вона також поєднує істинне знання про дійсність і суб’єктивну мету її перетворення. Ідея в науковому пізнанні виконує такі функції:

  • підсумовування досвіду попереднього знання;
  • синтезування знання у цілісну систему;
  • евристичного принципу для здобуття нових знань;
  • наукового пошуку нових шляхів і підходів до розв’язання проблем;
  • прогнозування належного майбутнього;
  • спрямування пізнавальної діяльності людини на практичне перетворення дійсності згідно зі змістом наявного знання про майбутнє.

Гіпотеза - це форма наукового пізнання, за допомогою якої формується один з можливих варіантів розв’язання проблеми.

Кожна гіпотеза повинна відповідати таким вимогам:

  • по-перше, діалектичному принципу розвитку, тобто розвиватися від моменту її усунення до перетворення у наукову теорію, бути результатом розвитку попереднього знання і підставою для виникнення нового знання;
  • по-друге, діалектичному принципу взаємозв’язку і взаємообумовленості явищ, процесів дійсності, тобто враховувати вплив на будь-які елементи гіпотетичного знання теорій, концепцій, фактів суміжних галузей науки і практики;
  • по-третє, загальнонауковому принципу відповідності, тобто спиратися на досягнення попереднього знання, включати його як базовий або випадковий елемент у нове знання.

Крім того, вона повинна бути логічно несуперечливою, принципово перевірятися, пояснювати всі факти, для вивчення яких висунута. На стадії висунення гіпотез їхня кількість не може обмежуватися жодними підставами, крім наукових. Інакше кажучи, чим більше гіпотез, тим більша ймовірність того, що серед них є плідні. Кінцева наукова цінність гіпотези не повинна ставитись у пряму залежність від ступеня її обґрунтованості під час оцінювання. Як правило, одна з конкуруючих гіпотез перетворюється у теорію.

Наукова концепція (від лат. сonceptio - сприйняття) - це форма тлумачення основної ідеї теорії, система поглядів на певне явище, спосіб його розуміння й тлумачення.

Теорія (від грец. θεωρία - розгляд, дослідження) - це структурована система достовірних, глибоких та конкретних знань про дійсність, яка дає цілісне, синтетичне уявлення про закономірності та суттєві характеристики об’єкта пізнання.

Існують три основні типи наукових теорій: 1) емпіричні, або описові теорії (їхні положення є узагальненням емпіричних даних, фактів); 2) математизовані теорії (їхня сутність відтворюється математичними моделями); 3) дедуктивні теорії (в основу їх створення покладені спеціальні формально-логічні мови).

У свою чергу дедуктивні теорії поділяються також на три види: 1) аксіоматичні (будуються на основі очевидних положень - аксіом); 2) конструктивні (будуються на основі створених абстрактних об’єктів); 3) гіпотетичні (включають багато інтуїтивних моментів, неопераціональних визначень).

Регулятивні принципи побудови наукової теорії. Існує об’єк­тивна логіка розвитку наукового знання, котра дозволяє раціонально реконструювати процес розв’язання проблемної ситуації у науці. У найзагальнішій формі результати теоретичної діяльності фіксуються у філософських категоріях. Вони поряд з прийнятим стилем мислення та панівною системою цінностей є факторами, що становлять найважливішу складову контексту наукового відкриття. Тобто категоріальний склад мислення детермінує програму досліджень, прийняту на певному етапі тієї чи іншої сфери пізнання. Велику роль у цьому грають регулятивні принципи пізнання (причинності, відповідності, інваріантності і простості). Ці методоло­гічні регулятиви посідають проміжне місце між загальнофілософськими принципами та принципами спеціально-наукових теорій. Вони виконують роль системи координат, яка суттєво обмежує сваволю у виборі базових положень у процесі побудови концептуальної системи. Причому принципи відповідності й інваріантності є необхідною, але недостатньою умовою побудови теорії; принципи причинності і простості не так аподиктичні, бо виконують лише роль евристичних засобів. Крім того, теоретичні системи є відкритими, вони розвиваються. Вдосконалення їхньої структури відбувається завдяки координації з емпіричним рівнем пізнання, розширенням експериментальної бази науки.

Принцип відповідності сформульований Н.  Бором у 1913 р. Згідно з ним теорії, істинність яких була встановлена в певних фактичних межах, з появою нових, більш загальних теорій, не усуваються як хибні, а зберігають своє значення для попередніх явищ як гранична форма або окремий випадок. Висновки нової теорії для галузі, де була справедливою стара («класична») теорія, переходять у «класичну» теорію. Це правило поширюється і на математичний апарат обох теорій.

Принцип відповідності відображає кумулятивний характер наукового знання. У світлі цього принципу процес пізнання виступає не як зміна несумірних концепцій, а як перехід до більш загальних і адекватних теорій. Деякі недоліки принципу відповідності пов’язані з його ретроспективною спрямованістю, тобто поглядом на старі теорії з позицій нових теорій. Саме це суттєво знижує евристичні можливості цього принципу.

1 2

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні