Глобальні моделі світового розвитку

Для розуміння суті й шляхів розв’язання глобальних проблем сучасності необхідно з’ясувати їхнє походження, природу і причини загострення. Існують три світоглядно-методологічні підходи їх розв’язання. Перший з них передбачає перебудову Світу в системі «Людина - Світ», другий - вдосконалення і самовдосконалення Людини, а третій - системні, взаємопов’язані зміни в обох системостворюючих елементах - і в Людині, і в Світі. Прикладом першого типу світоглядно-методологічного підходу є марксизм («Філософи лише по-різному пояснювали світ, але справа в тому, щоб змінити його»). Прикладом другого типу світоглядно-методологічного підходу є християнський еволюціонізм і буддизм («Усе зло в людині, і боротися треба не з забрудненням навколишнього середовища, а із забрудненням душ людей»). Прикладом третього типу світоглядно-методологічного підходу є вчення про ноосферу, коеволюцію, глобальну динамічну врівноважену самоорганізовану екосистему «Людство - Світ» («Або зруйнувати природу і знищити себе, або зберегти і поліпшити світ і самого себе»).

Щоб зберегти себе і світ, людство повинно акумулювати елементи нової моралі, які виникли в різних культурах і вченнях. До них належать:

  • принцип апеляції до серця, любові до ближнього і дарування (християнство);
  • принцип апеляції до розуму, закону, справедливості (іудаїзм);
  • принцип святості гостинності (іслам);
  • принцип персональної відповідальності перед власною совістю (хасидизм);
  • принцип «гостювання» на планеті Земля (буддизм);
  • принцип святості праці, ставлення до неї як до покликання (протестантизм);
  • принцип тотальної толерантності (бахаїзм);
  • п’ять принципів мирного співіснування «панча шила» (індуїзм);
  • принцип ненасильства (Л.  Толстой, Махатма Ганді, М. -Л.  Кінг);
  • етика сорому (Р.  Бенедикт);
  • етика відповідальності (Г.  Йонас);
  • етика співчуття (С.  В.  Мейєн);
  • етика шанобливості до життя (А.  Швейцер);
  • категоричний імператив (І.  Кант);
  • принцип «нерівної рівності» (Г.  Сковорода);
  • ідея ноосфери як «царства розуму людського» (В.  Вернад­ський, Е.  Леруа, П. Т. де Шарден);
  • принцип консенсусу як шляху розв’язання спірних проблем (сучасна конфліктологія);
  • механізми відкриття «закритих суспільств» (Дж.  Сорос);
  • екологічний імператив (М.  М.  Мойсеєв);
  • концепція екорозуму (Г.  Бейтсон);
  • принцип відсутності монополії на істину (К.  Поппер);
  • новий гуманізм (А.  Печчеї).

До цінностей «глобального гуманізму» належать: по-перше, створення глобальної екосистеми, по-друге, екологічно виправдане зростання добробуту всіх людей у світі; по-третє, забезпечення прав людини і соціальної справедливості; по-четверте, гармонізація відносин між людиною і природою. Суперечності між ідеальними цінностями «глобального гуманізму» і реальними можливостями їх реалізації мають парадоксальний характер.

Саме на цих засадах формується «нова» інвайронментальна (від англ

еnvironment - середовище) парадигма, яка включає такі орієнтири: 1) людина за всіх своїх якостей є лише одним з репрезентів живого і як вид Homo sapiens входить в єдину глобальну екосистему; 2) людина живе не лише в соціальному, а й у природному контексті; 3) людина не власник природи, а один з елементів природного співтовариства; 4) людина не має ніяких привілеїв, навпаки, її сапієнтність покладає на неї відповідальність за стан природного довкілля; 5) людина має культивувати в собі відчуття емпатії (готовності й здатності відчувати те, що відчувають інші, входити в їхнє становище, дивитися на світ очима інших). До цінностей «глобального гуманізму» слід зарахувати: по-перше, створення глобальної екосистеми, по-друге, екологічно виправдане зростання економічного добробуту всіх людей у світі, по-третє, забезпечення прав людини і соціальної справедливості, по-четверте, гармонізацію відносин між людиною і природою. Вища мета глобальної цивілізації - створення позанаціональної людини світу, громадянина планети Земля, єдиного людського співтовариства, але глобальний світовий дім «без стін» може виявитися нездатним забезпечити основні права людини, бо окремі люди і групи людей можуть втратити свою локальну (етнічну, конфесійну, традиційну) самоідентифікацію і не витримати конкуренції в глобалізованому світі1. Крім того, прискорений процес глобалізації неминуче тягне за собою в нову цивілізацію старі соціальні хвороби (бідність, безробіття, злочинність, тероризм, корупцію, епідемії, демографічну кризу, неконтрольовану міграцію тощо).

А.  П.  Федотов сформулював чотирнадцять канонів (від грец. κανών - палиця; переносно - твердо встановлене правило, нор­ма) розвитку сучасного світу, насамперед, таких його складових, як соціально-економічні системи, технологія і довкілля2.

Перший з них - про приреченість традиційної світової системи. Відповідно до нього планета Земля має кінцевий кількісний ліміт (від лат. limitis - межа - крайній ступінь обмеження, максимальна кількість або норма чогось) антропогенного навантаження. Тому сучасний світ, перенавантажений людською діяль­ністю, і вступив у добу глобальної екологічної катастрофи, а сучасна цивілізація здатна до самознищення.

Другий - про цейтнот людства. Згідно з ним повільний рух до екологічної катастрофи через 20-30 років поєднається з ресурсною катастрофою, якщо традиційна світова система не буде своєчасно докорінно реконструйована. Тому планету чекає дикий хаос і руйнівні світові війни за володіння останніми природними ресурсами.

Третій - про необхідність конструювання принципово нової керованої світової системи. Згідно з ним людство може подолати глобальну екологічну катастрофу лише способом кардинального реконструювання світової системи. Для цього необ­хідно перевести її зі стану стихійного розвитку у стан керованого програмного розвитку. Робочу модель життєздатної керованої світової системи необхідно конструювати на базі найновітніших наукових знань так, як, наприклад, конструюють орбітальні космічні станції.

Четвертий - про припинення економічного зростання на антропогенно перевантаженій Землі. Згідно з ним на Землі з її кінцевими розмірами, ресурсами і здатністю біосфери до стабілізації довкілля та клімату, в принципі, не може бути необмеженого економічного зростання, бо таке зростання завжди відбувається за рахунок витрачання природних ресурсів і руйнування біосфери. Економічне зростання може бути припиненим і трансформованим у гармонійний розвиток людства, тобто у процес помноження знання, культури і вдосконалення технологій і самої людини. При цьому, на думку А.  П.  Федотова, «нульове зростання» не є сумісним з капіталістичною системою господарювання з його механізмом необмеженого вживання і збільшення матеріального багатства, капіталу і прибутку за рахунок руйнування біосфери і довкілля.

П’ятий - про екологічний соціалізм - вищу, оптимальну і реальну систему першої половини ХХІ ст. Згідно з ним в епоху глобальної екологічної катастрофи вибір оптимального типу соціально-економічної системи диктується не традиційними факторами зростання економіки, матеріального багатства або енерго-оснащеності виробництва, а винятково здатністю системи протистояти катастрофі, зберегти людство, стати гармонійною часткою моделі керованої життєздатної світової системи. На думку А.  П.  Федотова, якщо капіталістична система несумісна із завданням виживання людства, а комуністична система не є сьогодні реальною, то саме екологічний соціалізм є оптимальною і конструктивною системою еколого-соціально-економічного розвитку земної цивілізації першої половини ХХІ ст. На наш погляд, за допомогою терміна «екологічний соціалізм» автор лише модифікує концепцію «наукового соціалізму».

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні