ІСТОРІЯ РОЗВИТКУ ТЕАТРУ

("Сватання на Гончарівці" Г. Квітки-Основ'яненка), Боруля, Калитка ("Мартин Боруля", "Сто тисяч" І. Карпенка-Карого), героїко-романтичні — Назар ("Назар Стодоля" Т. Шевченка) та ін.

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру ХІХ ст.

У Галичині до 1848 р. українського театру не було, тут діяв театр німецький і польський. Поширювалися аматорські гуртки у Коломиї, Львові, Перемишлі, які використовували досвід театрів східної України. Діяльність аматорського гуртка у Коломиї розпочалася 1848 р. виставою “Наталка Полтавка” І. Котляревського (покутському діалекті). У жовтні 1848 р. львівський аматорський гурток поставив “Наталку Полтавку” І. Котляревського.

Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій українській історіографії — модерністичний період націо­нального відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Київський часопис "Українська хата" розгорнув широку дискусію з проблем реформування театру, пере­дусім нового репертуару, модерної режисури, нового актора. Ана­логічні пошуки відбувалися в театрах Європи. У Скандінавії виник модерний театр Г. Ібсена її828—1906), Бельгії — символічний театр •"'театр мовчання") М. Метерлінка (1862—1949) і соціальний театр Е. Верхарна (1855—1916). У Росії основи сучасної науки про театр (теорію і методологію сценічної творчості, методи опанування підсві­домими творчими процесами тощо) розробив режисер К. Станіславський (1863—1938), котрий 1898 р. разом з В. Немировичем-Данченко (1858—1943) заснував Московський художній театр.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням". Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокла­сиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв'язку з європейською і світовою, їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887—1937), видатний режисер-ре-форматор українського театру.

Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і "Молодого театру" стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Він також спирався на досвід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін.

Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру

Активізувалися міжнародні творчі зв'язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.

Список використаної літератури

1. Українська та зарубіжна культура: Навч. посібн. /ММ. Заович. – К. : Т-во “Знання”, 2000.
2. Історія української та зарубіжної культури6 Навчальний посібник. – К. : Т-во “Знання” – 2000 р.
3. Помиський П. Б. Всесвітня історія, 1914-1939: Підручник. К. : Генеза, 2003 р.
4. Всесвітня історія: 1914-1934 р. . Навч. посібник. Авк. -упору. Я. М. Берунчевськи, Т. В. Ладиченко. К. : А. С. К. , 1999 р.
5. Українська культура: Історія і сучасність. Навч. посібник. / За ред. Черенанова С. О. – Львів. Світ, 1994 р.