Інтимна лірика Лесі Українки

безжально перекреслена партійними вимогами унітарного, ранжирного мислення, а згодом і остаточно розвіяна репресями проти талановитих літературознавців та заборною їх праць на довгі десятиліття. Доводиться тільки пожалкувати, що цікаві лесезнавчі розвідки 20-х років донині чекають на перевидання та лишаються малодоступними. Між тим, вони потребують уважного перегляду, і не лише з того погляду, що становлять “історію питання”, але й через те, що засвідчують не вичерпану досі вартість.

Про новуу якість рецепції у догматичному радянському літературознавстві повоєної доби якщо й доводиться говорити, то з від’єжмним знаком. Полишаємо тут поза у вагою зовнішні успіхи, як-от, укладання 12-томного видання творів, наукової монографії, біографічні, текстологічні студії тощо. У сітності творчісь Лесі Українки була несумісна з адепціями радянського літературознавства: вона народжувалася відкритою до співмислення, співпереживання, до паралельних тлумачень. Радянське ж літературознавство, зокрема українське як його провінційний погіршений варіант, проголосило нормативним “закритий”, одновимірний, текст, тобто у розумінні сучасної науки про літературу такий, який обумовлює лінійне сприйняття читача, позбавлений смислової багатозначності. “Відкриті” ж тексти, що не підлягали догматичним ранжирам, або заборонялися взагалі, або зводилися до прямолінійно-утилітарних оцінок. Свідчень такого роду “аналізу” творчості Лесі Українки можна б наводити безліч, але, вочевидь, у цьому немає потреби, позаяк радянські стереотипи Лесі Українки нам усім добре відомі ще із шкільної парти. Зрештою, сьогодні вони, увіч спрфановані в ході суспільних процесів останнього десятиліття, поступово витісняються з історико-літературних праць.

Нарешті 1990-ті роки порадували надіями на вихід проблеми “Леся Укпаїнка і її читач” на якісно новий рівень. Підстави для таких надій дає передусім розвиток літературнознавчих досліджень, пильна увага до процесів модернізму в українському письменстві, його різноманітних течій та естетичних виявів (грунтовні, побудовані на нових теоретичних засадах праці С. Павличко, Т. Гундорової та ін. ). На жаль, і шкільна, і вузівська практика викладання літератури далека від подібних новацій. Не густо їх у відповідних підручниках та методичних джерелах. Доводиться сподіватися на появу нового читача Лесі Українки не стільки завдяки цілеспрямованому його плеканню нашою науковою думкою, скільки “спонтанно”, тобто завдяки модерним світогляду та системі цінностей.

Зеров М. Леся Українка // Твори: В 12 тт. – Т. 2. – К. , 1990. – С 359 – 401. Також – “Леся Українка. З нагоди нового видання творів” // Книжник. – 1991. - № 1. – С. 18. Про статтю “Леся Українка і читач”.

Драй-Хмара М. Леся Українка. – К. , 1926. Статті “Іван Франко і Леся Українка” та “Поема Лесі Українки “Віла-посестра”

. . ” увійшли до сучасного перевидання творів цього автора. Див. : Драй-Хмара М. Вибране. – К. , 1989.

Статті “Леся Українка”, “Образ Прометея в творах Лесі Українки” // Филипович П. Літературно-критичні статті. – К. , 1991.

Бургардт О. Леся Українка і Гайне // Українка Леся. Твори. – Т. IV. Переклади. – К. , 1927. – С. VII – XXIV.

Див. про це: Зубрицька М. Українська література та український читач: взаємна туга за присутністю // Другий Міжнародний конгрес україністів. – Львів, 1993. – С. 18.

Павличко Соломія. Дискурс модернізму в українській літературі. – К. , 1997р. Гундорова Тамара. Про Явлення Слова. Дискурсія раннього українського модернізму. Постмодерна інтерпретація. – Львів, 1997.  

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>