Інтимна лірика Лесі Українки
Промчалась та буря-негода палка надо мною,
Але не зломила мене, до землі прибила,
Я гордо чоло підвела,
І очі, омиті сльозами, тепер поглядають ясніше,
І в серці моїм перможнії співи лунають.
Отже, духовна сила і краса ліричного героя перемагає. Леся Українка утверджує вищу красу і в ищу мету людського життя, ніж особиста душевна негода, бо “інші мрії у серці” її. І це вище розуміння його й стає джерелом краси і сили людини, як вічного в ній.
В інтимній ліриці Лесі Укарїнки є сторінки особливі, надзвичайно суб’єктивні і болючі. Це поетичний відгомінь жорстоких ударів долі, спричинений смертю людини, про яку могла сказати: “Він створений для мене”. І хоч як уникала письменниця автобіографізму в художній творчості і була надзвичайно стримана у вираженні інтимних почуттів, все ж ці сторінки живої любові пов’язані з постаттю Мержинського, не могли не прорватися в поезії.
Крім того, на час, коли Лесі довелося перижити велике горе вже дещо змінилися її погляди на проблеми – чи повинен поет “виносити на розпуття велелюдне”. У 1903 році в листі до Івана Франка, де йде мова про його вірші “Із дневника” поетеса пише: “Я розумію Ваше почуття, що ви немов соромитесь трохи за сі вірші, але не тим розумію, щоб признавала слушність такі соромливості, а тільки тим, що по собі знаю се почуття. Але я думаю, що, власне, ті наші думки і почуття чогось варті, які нам або страшні, або “трохи соромно” нести “геть на розпуття шляхове”, - значить то щирі, інтенсивні почуття, або гарячі, або до болю холодні, але не літні. . . ”
Присвячена С. К. Мержинському лірика, сторінка за сторінкою, рядок за рядком, розкриває перед нами глибоку душевну драму Лесі Українки, яка закінчилась трагічно. У ліричній поезії, в прозі “Твої листи пахнуть завжди зів’ялими трояндами.
. . . Візьми мене з собою. Я так боюся жити! Ціною нових молодощів і то я не хочу жити. Візьми, візьми мене з собою, ми підемо тихо посеред цілого лісу мрій і згубимося вдалині. А на тім місці, де ми були в житті, нехай троянди в’януть, в’нуть і пахнуть, як твої любі листи, мій друже. . . ”
образ зів’ялої троянди наскрізний в цій поезії-прозі, а в кінці з’являється ще блакитна троянда – символ чистої, високої любові. Згадує ще квітку Лея Українка тому, що одну з своїх драм вона назвала “Блакитна троянда”, і цю драму високо цінив Сергій Костянтинович.