Інтимна лірика Лесі Українки
А тепер, у дні смертельної недуги коханого з під пера поетеси виходять пекучі строфи вірші “Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...”, “Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу...”, “То, може, станеться і друге диво”. Леся ще вірить у “чудо”, бачить Мержинського в терновому вінку, зігнутого під своїм важким хрестом. І вона, як легендарна Вероніка, що хотіла хустиною зібрати піт і сльози Месії,
Та на хустині замість поту й сліз
Зостався образ у вінці терновім,
хотіла зібрати піт і сльози коханого
на білий папір – перенести у свої поезії.
О, кожний раз, як я збирала сльози
Твої, мій друже, на папір біленький,
Я бачила те чудо Вероніки...
Виникає і асоціація з плющем. Щось дуже близьке, своє бачила Леся Українка в цій рослині. “Я часом порівнюю себе з плющем, - якось писала сестрі, - єсть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чудо горе ніколи не здається мені пустим, невартим уваги!”
В інтимній ліриці поетеси вже й раніше фігурував образ плюща. Так, наприклад, у “Відповіді” читаємо таку строфу:
Моє кохання – то для тебе згуба:
Ти, наче дуб високий та міцний,
Я ж, наче плющ похилий та смутний,-
Плюща обійми гублять силу дуба.
У присвячених Мержинському віршах “Ти не хтів мене взять...” та “Хотіла б я тебе як плющ обняти...” знову з’являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємно підтримують одне одного:
Їм добре так удвох,- як нам з тобою,-
А прийде час розсипатись руїні,-
Нехай вона плюща сховає під собою.
Навіщо здався плющ у самотинні?
Трагічні за своїм звучанням вірші, написані після смерті товариша, - “Уста говорять: “він навіки загинув!”, “Королівна”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів...”, “Калина”. Болючі слова то вибухають розпачливим риданням, то спливають тихо смертельною тугою за втраченим щастям. Серце ще не хоче вірити у те, що сталося:
Уста говорять: “він навіки загинув!”
А серце каже: “ні, він не покинув!”
Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?
Тремтить – бренить, немов сльоза гаряча,
Тут в глибині і б’ється враз зі мною:
“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”.
Кожна строфа цього вірша закінчується рефреном – відгуком коханого: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”. Знову і знову відлунюється в серці і в голосі:
І кожен раз як стане він бриніти,
Тремтять