Інтимна лірика Лесі Українки

Вони багато про неї говорили. То були найкращі дні в житті поетеси.

А тепер, у дні смертельної недуги коханого з під пера поетеси виходять пекучі строфи вірші “Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти...”, “Скажи мені, любий, куди мої сльози поділись?”, “Я бачила, як ти хиливсь додолу...”, “То, може, станеться і друге диво”. Леся ще вірить у “чудо”, бачить Мержинського в терновому вінку, зігнутого під своїм важким хрестом. І вона, як легендарна Вероніка, що хотіла хустиною зібрати піт і сльози Месії,

 

Та на хустині замість поту й сліз

Зостався образ у вінці терновім,

хотіла зібрати піт і сльози коханого

на білий папір – перенести у свої поезії.

О, кожний раз, як я збирала сльози

Твої, мій друже, на папір біленький,

Я бачила те чудо Вероніки...

 

Виникає і асоціація з плющем. Щось дуже близьке, своє бачила Леся Українка в цій рослині. “Я часом порівнюю себе з плющем, - якось писала сестрі, - єсть в мені щось смуткове, через те, може, люди в журбі горнуться до мене, через те, може, й чудо горе ніколи не здається мені пустим, невартим уваги!”

В інтимній ліриці поетеси вже й раніше фігурував образ плюща. Так, наприклад, у “Відповіді” читаємо таку строфу:

 

Моє кохання – то для тебе згуба:

Ти, наче дуб високий та міцний,

Я ж, наче плющ похилий та смутний,-

Плюща обійми гублять силу дуба.

 

У присвячених Мержинському віршах “Ти не хтів мене взять...” та “Хотіла б я тебе як плющ обняти...” знову з’являється плющ. Плющ і руїна. Вони взаємно підтримують одне одного:

 

Їм добре так удвох,- як нам з тобою,-

А прийде час розсипатись руїні,-

Нехай вона плюща сховає під собою.

Навіщо здався плющ у самотинні?

 

Трагічні за своїм звучанням вірші, написані після смерті товариша, - “Уста говорять: “він навіки загинув!”, “Королівна”, “Квіток, квіток, як можна більше квітів...”, “Калина”. Болючі слова то вибухають розпачливим риданням, то спливають тихо смертельною тугою за втраченим щастям. Серце ще не хоче вірити у те, що сталося:

 

Уста говорять: “він навіки загинув!”

А серце каже: “ні, він не покинув!”

Ти чуєш, як бринить струна якась тремтяча?

Тремтить – бренить, немов сльоза гаряча,

Тут в глибині і б’ється враз зі мною:

“Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”.

 

Кожна строфа цього вірша закінчується рефреном – відгуком коханого: “Я тут, я завжди тут, я все з тобою!”. Знову і знову відлунюється в серці і в голосі:

 

І кожен раз як стане він бриніти,

Тремтять

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>