Інтимна лірика Лесі Українки

які зумовили цей стан:

Натура ллє ті сльози таємні, Того, що хутко ляже в смертнім сні, : В холодній, білій сніговій труні.

Сонет «Натура гине — вся в оздобах, в злоті» — свідчення глибоко емоціонального сприймання пейза­жу автором, прагнення до життєво-конкретного його відображення. Поетеса знаходить не тільки фізично зриму персоніфікацію осіннього пейзажу, але й творить образ великої емоціональної сили, що втілює скорботні роздуми поетеси над власною недолею, її полонить абсолютний спокій природи в час рокованого відходу: він іде від світлої свідомості того, що посильне зробле­не, доведене до логічного кінця. Неважко здогадатись, що корінь цих роздумів — тяжка недуга, особливе заго­стрення якої поетеса пережила в 1890 р. «. . . З Лесею біда,—писала в цей час Олена Пчілка своїй матері. — Вона хвора, як І раніше, і навіть їй стало тепер гірше. Видно, що нічого не лишається робити, як тільки опера­цію».

У чистовому рукописі збірки «На крилах пісень» цей рядок зредаговано точніше: «Жила і працею щасливая була».

Намагаючись не хвилювати своїх рідних, Леся Українка мужньо переносила страждання і тільки іноді в натхненний спів впліталася трагічна нотка безвідрад­ної туги. Таким був, зокрема, другий сонет — «Дивлюся я на смерть натури», що його поетеса написала одночас­но з першим, але не вмістила до жодного з прижиттє­вих видань. Вона власноручно закреслила його в рукописі

Цей сонет дає зрозуміти, які важкі роздуми громадились часом в голові поетеси і як доро­жила вона своїм письменницьким ім'ям, не зв'язуючи його з творами, що відбивали бодай хвилеві душевні слабості.

Вдруге до зображення осені Леся Українка зверну­лася майже через дванадцять років у циклі «Осінні співи». Ця назва циклу взята, очевидно, по аналогії до вислову «осінні квіти», тобто останні, запізнілі і через те якісь незвичайні.

Якщо в сонеті «Натура гине — вся в оздобах, в зло­ті» поетесі вдалося майстерно передати погожий і водно­час трагічно безпорадний осінній пейзаж, то у вірші «Осінь» вона осягла вершини словесного зображення. Головним образотворчим засобом тут, як і в сонеті, ви­ступає персоніфікація. Метафоричний образний ком­плекс першої строфи («Рветься осінь руками кривавими. . . ») яскраво уподібнює цю пору року до пишно одяг­неної жінки, що всіма силами хоче підтримати холодію­чі почуття свого коханого — сонця. Задля нього вона, «мов цариця у свято врочистеє», одяглася в «пишні» шати з оксамиту й парчі. Вся в полоні великого почут­тя, осінь без жалю ллє останню кров, карається, аби тільки дотягтися до сонця, стати на виду в нього, посла­ти йому розпачливу посмішку:

Рветься осінь. Терн й невидимії їй все тіло поранили, змучили, а вона розпачливо всміхається: «Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!»

Поетесі дорога ця самовіддана закоханість, відчайдуш­на жертовність, що ставить свого коханого над усе. Ча­сом крізь інтонації авторської симпатії, створювані ясни­ми інверсіями, словодобором («Рветься осінь руками кривавими до далекого сонечка любого»), чуєть­ся голос самої осені — люблячої, сердечної жінки:

Сонце, сонечко, глянь, я сміюсь!

Тут, здається, нема вже осені, нема сонця, а є хвилю­юче звертання жінки до коханого, що його зве вона сонечком замість власного імені. Так поетесі вдається створити міцний