Історичні топоніми та етноніми українського народу

Олевську, в селищах прилеглих, донині живе пам’ять про Великий М’ятеж… М’ятежем виступає повстання деревлян 945 року проти варязького засилля… Про м’ятеж кривавий свідчили оповідачі, народжені у 1890-1900 роках: «Юлга-Йовга городи палила»; «Кургани от Олги зосталися»; «Це та, що нас палила і мертвила»; «Юлга войовала з князями»; «Ішла лісами Юлга з войском своїм, стояла тут»; «Норинськ вона Юлга-Йовга розбила… Юлга-Йовга городи палила. Кургани сипала понад путями свого ходу». Он що означають слова княгині Ольги до деревлянських послів, записані у «Літописі руському»: «Вже городи ваші здалися мені». Сумну пам’ять про плюндрування городів Деревлянщини зафіксував у 1899 році етнограф М. Коробка: «По усьому Овруцькому повіту відомі урочища, пов’язані з іменем Вольги-Юлги. То Юлжина Гора, Йовжина Грядка, Юлжин Колодязь, Юлжина Долина тощо».

Там же, на колишній Деревлянській землі, як пише М. Брицун-Ходак, старі люди вживають вислів «це було за анту-анту вєку» стосовно якихось давніх подій. Цей вислів краєзнавець пов’язує із пам’яттю про нашу Антську державу II—VII ст. н. е. Відлуння антської доби звучить і в українських колядках сонцепоклонницького походження із мотивом ради гурту русів-воїв про наміри піти «вниз по Дунаю» на військову службу до іноземного володаря. Дослідник українських обрядових пісень В. Мельник доводить, що наші колядки зі згаданим мотивом саме й дійшли до нас із VI ст. нашої доби. Хоч К. Сосенко відстежує в тому мотиві відлуння ще часів діяльності в Праукраїні мандрівних гуртів-союзів і навіть часів матріархату.

Згадуваний М. Брицун-Ходак пише, що в пам’яті насельників колишньої Деревлянщини донині живе слава старих городів VIII—XII віків: «Город був,

. городище зосталося, городисько на горі» — переказують старі люди». Краєзнавець нараховує понад 150 залишків деревлянських городів. А історики І. Крип’якевич та Б. Гнаткевич у «Історії українського війська» (1936 рік) під креслюють: «Північні зем лі і досі вкриті великим числом городищ та валів, «окопів», що залишилися по давніх городах». Ті автори нараховують на Київщині близько 450 таких городищ, на Чернігівщині — 150, на Волині — 350, на Поділлі — 250, у Галичині — 100 і т. д. Пам’ять про ті наші прадавні городи залишилася в українських географічних назвах, майже всі з яких відомі ще в IX—XIV ст. Одних лише назв поселень Городище в Україні маємо понад десять — у Вінницькій, Волинській, Житомирській, Київській, Рівненській, Сумській, Тернопільській, Чернігівській, Харківській областях. Однойменні назви населених пунктів Городок є у Львівській та Хмельницькій областях. Містечка Городниця, Городське, Городня, Городенка локалізуються відповідно на Житомирщині, Чернігівщині та Івано-Франківщині. Маємо ще й Білгород-Дні стров ський, Вишгород, Білогородку, Миргород, Новгород-Сіверський, кілька Самгородків, Китайгородів та ін. А ще з мовним коренем город є в нас поселення Підгороддя на Івано-Франківщині, Підгородище і Підгородці на Львів щині, Підгородка на Миколаївщині, Підгородне (їх два) на Волині та Дніпропетровщині. Про давність в українській мові кореня город свідчать такі ось назви поселень, згадуваних в українських рукописах XI—XIII ст. : Город, Городло, Городок, Городськ, Городець, Малий Новгород, Городець на Вострі та ін.

Поза сумнівом, після ознайомлення з перерахованими назвами навряд чи в кого виникне підозра, що слово город — це не давньоукраїнський термін. Адже постав він із нашого українського дієслова городити, обгороджувати, робити захист поселення. А будівничих городів у часи Русі-України у нас називали огородники. Ось Вам

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні