Історичні топоніми та етноніми українського народу

у басейні Дністра та ін. Основи перерахованих вище назв — то все раритети доби Русі-України, а може, й раніших часів. Згадки про ті часи навіюють нам і географічні назви та прізвища, що постали від давньоукраїнських термінів, пов’язаних із воїнським станом. Прадавнє наше слово вой/воїн залишило свій слід у таких українських топонімах: Войнилів на Івано-Франківщині, Войнин, Войнютин на Волині, Войничеве на Оде щині, Войнівка, Войниха на Полтавщині, Войнашівка на Вінниччині, Воютин на Львівщині та ін. А ще в XI ст. в українських літописах згадуються поселення Воїнь у Переяславській землі, а в XIII ст. поселення Воїнь у Волинській землі. Нині у басейні Тиси тече потік Войків, а в басейні Пруту — потік Войтул.

У часи Русі-України особисту охорону князів становили вої-отроки, серед яких були і зовсім юні і зрілі вої. Пам’ять про той стан збереглася в українських прізвищах Отрошко, Отрощенко та в назві поселення Отроків, що в Хмельницькій області. Ті вої Русі-України, які відзначалися неабиякою звитягою, називалися витязі. Це слово — українське, про що свідчить наш термін звитяга та українські обрядові пісні, в яких оспівуються «витязейкове»: «Синове, синове мої, Витязейкове славни, Мали вни рілейку неміряную… Міряли єї копієйками». Слід отих звитяжців–витязів залишився у наших топонімах Витязеве на Черкащині, Витязівка на Кіровоградщині. Однією із назв збирачів податків у княжі часи була назва ємці. В Україні нині є аж три поселення із назвами Ємці — у Полтав ській, Харківській, Хме льницькій областях та поселення Ємчиха у Київ ській області. Побутують у нас і прізвища Ємець, Ємнюк, Ємчук.

У XI—XIII ст. в українському суспільстві були мандрівні музики, які згадуються в літописах як скоморохи

Відлуння назви тих музик чується в наших нинішніх назвах сіл Скоморохи (їх чотири) на Житомирщині, Львівщині, Тернопільщині, Скомороше на Тернопільщині, Скоморошки на Вінниччині, Скомороха (їх три) на Черкащині, Вінниччині, Волині. Річка із назвою Скоморох, як засвідчується в літописах XI—XIII ст. , протікала у ті часи в Києві. А річка Скомороха тече нині в басейні Прип’яті. Балка Скоморошина локалізується у Приазов’ї. В українському суспільстві доби Русі-України найнижчий стан селян називався смерди. Назва та збереглася у назві волинського села Смердин, яке перейменували у 1946 році.

Донині мовна пам’ять українців зберігає назви наших прадавніх етнічних груп, хоч може вони були просто регіональними самоназвами. Українські літописи XI—XIII ст. фіксують ті назви як давніші за часи написання тих літописів: «І суть городи їх до сего дне». То поляни, деревляни, бужани, дуліби та ін. В «Літописі руському» підкреслюється, що всі ті етнічні групи греки називали Велика Скуф. Отже, ті етноніми, можна припустити, були ще у сколотські часи, себто десь у середині I тис. до н. е. Важливо, про вкоріненість тих етнічних груп в українській землі, про їхній зв’язок із українською мовою свідчать українські географічні назви. Скажімо, у нас нині закартографовані назви поселень Поляни на Львівщині, Полянське на Чернігівщині, Поляне на Сумщині, Полянецьке на Одещині, Полянська Гута на Запоріжжі, Полянь на Хмельниччині та ін. Пам’ять про деревлян залишилась у наших назвах поселень Деревляни та Волиця Деревлянська на Львівщині, Великі Деревичі та Деревищина на Житомирщині. Назва етнічної групи дуліби залишила свій слід у назвах українських населених пунктів Дуліби (їх п’ять) на Волині, Рівненщині, Львів­щині,

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні