Історичні топоніми та етноніми українського народу
Сучасний український сходознавець-індолог С. Наливайко, провівши масштабні дослідження міфологічних та лінгвістичних матеріалів, наголошує: «У пам’ятках, писаних санскритом, особливо в «Ріг веді», «Магабгараті» і «Рамаяні», багато точок дотикання з Україною, українцями і українськими реаліями, давніми й сьогочасними… Предки сучасних українців брали участь у подіях, описаних у «Магабгараті», а самі ці події, принаймні деякі, відбувалися і на теренах України». С. Наливайко переконливо доводить, що імена багатьох індоарійських Богів, царів, мудреців, героїв є однокорінними із багатьма українськими прізвищами та географічними назвами. Що стосується згаданих вище етрусків, то, думається, пам’ять про них залишилася на українських землях у назві річок Лета у басейні Прип’яті, Летавка у басейні Дністра, Леташівка у басейні Горині, а також у назвах поселень Летава та Летичів на Хмельниччині, Летичівка на Черкащині, Летківка на Вінниччині, Летня на Львівщині. Є в нас і прізвище Лета. Річ у тім, що в етрусків була Богиня з іменем Лета
Напрошується висновок, що однією з найдавніших мов, яка поширила свій вплив задовго до нашої ери на мови Індії, Малої Азії та Південно-Західної Європи була мова наших подніпровських предків. Думки таких учених, як Партола, В. Шаян, Л. Клейн, Н. Гусєва, підводять до висновку, що першу хвилю колоністів індських витоків у IV тис. до н. е. становили наші предки-трипільці. Адже Трипільська цивілізація датується половиною VI тис. до н. е. — кінцем III тис. до н. е. Важливо, чимало топонімів та імен особових представників першої хвилі колоністів Індії мають свої корені в українській землі і в українській мові.
Якісь туманні натяки на ті давні часи, коли наші подніпровські предки хвиля за хвилею викочувались до витоків Інду, зберігає українська усна словесність. Мотиви про далекі подорожі надзвичайних героїв є основними в українських народних казках із циклу так званих героїко-міфологічних чи, як дехто називає, «чарівних» казок. Це казки «Котигорошко», «Летючий корабель», «Три брати», «Чарівна сопілка» та ін. Сучасний український фольклорист В. Давидюк датує початки таких казок у IV—III тис. до н. е. А це доба Трипільської цивілізації. Головні герої тих казок шукають своє щастя, вимандровуючи у «далекі Світи», у «чужі землі», «на край Світу», у «тридев’яте царство», до «чорного царства». У тих далеких Світах наші герої зустрічають персон із іменами Сонце, Сонцева мати, Морська пані, Чорний крук (цар) та ін. У таких казках, як пише В. Давидюк, відхід одноплемінника від свого роду прирівнюється до його остаточної втрати. Батьки, прощаючись із героєм, мовлять йому «уже я тебе не побачу», «та чи увиджу ще тебе?». Ці прощальні висловлювання свідчать про якісь переселення,