Історія Римо-Католицької Церкви

Римо-Католицька Церква (лат. Ecclesia Catholica Romana) — інститут католицької Церкви латинського обряду (частково амвросіанського, ліонського й мосарабського) із центром у Ватикані на чолі з Папою Римським, який є її земним головою. Від інших церков Римо-католицька церква відрізняється організаційною централізованістю та найбільшим числом прихильників (біля чверті населення світу в 2004 р. ); неформально й найчастіше іменується просто Католицькою церквою. Відповідно традиції, характеризується чотирма відмінними ознаками (англ. notae ecclesiae): єдина, свята, вселенська (що й означає слово католицька),й апостольська.

Головні моменти навчання Римо-Католицької церкви викладені в Апостольському, Нікейському й Афанасієвському символах віри, а також у декретах і в канонах Ферраро-Флорентійського, Тридентського й І і ІІ Ватиканських соборів. Узагальнена доктрина викладена в "Катехізисі".

Після розколу зі східними православними церквами у 1054, (див. філіокве, лат. filioque), римський католицизм став єдиною духовною владою у західній Європі. Церковні діячі мали великий політичний і духовний авторитет, процвітало чернецтво. Напочатку 16 століття зростаюча хвиля протестантизму виявила потребу негайних реформ всередині церкви: Собор у Тренті (1545-1563) скликаний для обговорення цих реформ, широко визначив сьогоднішній догматичний, дисциплінарний, і літургійний характер римо-католицизму (див. теж контрреформація), хоча важливі зміни започатковано і введено на другому Ватиканському Соборі. Загалом римо-католики покладаються більше на традицію і авторитет, особливо щодо тлумачення Біблії, ніж більшість протестантських церков.

Організація церкви є високоцентралізованою та ієрархічною (див. кардинали, Римська Курія) і рішення папи посилюються доктриною безпомилковості (при проголошенні урочистих тверджень «ex cathedra» з питань віри, промульгованою у 1870 році. Інші прийняті доктрини включають трансубстанцію і чистилище. Кількість таїнств була закріплена до семи з 12 століття. Почитання Діви Марії, яке процвітало у Середні Віки, зазнало значного відродження у 19 столітті; заохочується теж ушанування святих та поклоніння їм

Оздоблення церкви, музика, і культовий одяг більш розвинені, ніж у протестантських церквах. До середини 20 століття латина лишалася єдиною мовою богослужіння.

Римо-католицизм поширився по світі завдяки активним місіонерським зусиллям з 16 століття (див. єзуїти) — і є нині найчисельнішою християнською деномінацією. У світі Католицька церква традиційно зберігає свій вплив.

Історія

Після руйнування Єрусалиму в 78 н. е. Єрусалимська Церква тимчасово перестала існувати, і на перше місце стала висуватися Римська община і авторитет її єпископа. Грунтуючись на центральному положенні Риму як столиці імперії і на походженні кафедри від першоверховних апостолів, римські єпископи вже з III ст починають висловлюватися про своє очолююче положення в Церкві, в чому були з ними не згодні єпископи східних провінцій.

Взагалі, Апостольські правила і правила древніх соборів не допускають ні самовладдя першенствуючого єпископа, ні, тим більше, - абсолютизму в Церкві. Вища інстанція для вирішення релігійно-канонічних питань належить Собору єпископів - Маєтковому або, якщо того вимагають обставини, - Уселенському.

Проте, політичні обставини складалися так, що вплив римського єпископа продовжував зростати. Цьому сприяла навала варварів в кон. IV ст і переселення народів Європи. Хвилі варварів рухалися по давньоримських провінціях, змиваючи всі сліди християнства. Серед що знов утворюються держ-до Риму виступає як носій апостольської віри і віддання. Піднесенню авторитету римського єпископа сприяли і релігійні хвилювання у Візантійській імперії з IV по VIII вв. , коли римські єпископи виступали захисниками православ'я. Так, поступово, у римських єпископів стало зростати переконання, що вони покликані керувати життям всього християнського світу. Новим поштовхом до зміцнення деспотичних претензій римських єпископів в IV

1 2 3 4