Історія іменникових форм

чоловічого роду серед них найбільше, трохи менше іменників жіночого роду і зо­всім незначна кількість іменників середнього роду (немовля немов­лятконемовляточко). У мові давньоруській такі утворення трапляються рідко, у мові староукраїнській вони вже звичайні: княжа (П. , гр. 1389, 103), (Зиз. Лекс. , 1596), отроча (Бер. Лекс. , 1627), хлопятко (Грам. , 1643, 12 зв. ).

Іменники — назви осіб чоловічої статі можуть мати форми наз. відм. на -а ( — Усп. зб. , XII—XIII) і тільки в межах іменників — назв осіб відомі іменники так званого спільного роду: слоуга (ЄО, 1056—1057; Усп. зб. , XII—XIII), сирота (Слав, сл. , XVII).

Нечисленні співвідносні парні утворення, категорія статі в яких виражена суплетивами, а граматична категорія роду — нульовою флексією (чол. р. ) і флексією -а(-я) (жін. p. ), знає давньоруська, як і українська мова, також і в складі іменників — назв тварин: — корова (Син

сл. , XVII, 11).

Успадкована від спільнослов'янської мови система трьох родових класів знайшла у давньоруській і українській мовах найвиразніше відбиття і закріплення в основних типах іменникового відмінювання, провідним принципом формування яких стала саме граматична кате­горія роду. Тому й ознаками родової приналежності є типи відмінюван­ня іменників, їх відповідні флексії.

Історія граматичної категорії числа

До найістотніших ознак, що відрізняють іменники від інших частин мови, належить і граматична категорія числа. Основне значен­ня цієї категорії — вираження кількості позначуваних предметів та явищ. Категорія числа в іменниках є категорією самостійною, син­таксично незалежною.

Протиставлення форм однини і множини в історії української мови є наслідком не тільки розвитку давньоруських форм однини і мно­жини, а й руйнування категорії двоїни, поглинання її категорією мно­жини.

Категорію двоїни мала вже мова давньоіндоєвропейська. Форми однини, множини і двоїни від неї успадкувала мова спільнослов'ян­ська, а від мови спільнослов'янської — і давньоруська.

У мові давньоруській форми двоїни, вживані на позначення парнос­ті або двох осіб, предметів, були формами живої мови тогочасних схід­них слов'ян. Двоїна характеризувалась особливими відмінковими формами, що відрізнялися від відмінкових форм однини і множини. Проте не всі відмінки мали у двоїні свої особливі флексії. Тотожні флексії були: а) в називному, знахідному і кличному відмінках; б) в родовому і місцевому; в) у давальному та орудному відмінках. Будь-який іменник у двоїні міг мати, отже, лише три різні форми. Для ро­дового і місцевого відмінків двоїни флексією є -у(-ю), для давального і орудного відмінків – -ма; у називному, знахідному та кличному відмінках двоїни флексії різноманітніші:, -и, -ы, -а().

Категорія двоїни почала руйнуватися ще до появи перших пам'я­ток слов'янського письменства. Утрата двоїни в іменниках і заміна її множиною в пам'ятках давньоруської мови фіксується починаючи з XIII ст. Так, наприклад, у приписці Житія Нифонта 1219 p. знахо­димо: помози(замість рабома своима) Ивану и Олексию написавшема книгы, хоч у самому тексті пам'ятки, як і в дієприкмет­нику написавшема, двоїна вживається послідовно; у Дух. Нрвг. Кли­мента XIII ст. : на свої руш (замість на свои ) та ін.

У староукраїнських пам'ятках уживання форм двоїни розрізняєть­ся за частотністю в межах окремих відмінків: найчастіше фіксуються форми двоїни називного-знахідного відмінків, обмежені родового та орудного

1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні