Історія італійського кіно

У них шаржоване зображення режиму і його представників поєднує реалізм з умовністю і гротеском. У політичних фільмах по-новому розкрився талант таких акторів, як Дж. М. Волонте, Л. Вентура, Ф. Неро, М. Плачидо.

Інтерес до політики позначився і в творчості Л. Вісконті, Антоніоні, Фелліні. Одній з головних тим фільму Антоніоні "Забриски-пойнт" стає молодіжний рух протесту, а у фільмі "Професія: репортер" поставлено питання про місце людини в сучасних політичних подіях. "Загибель богів" Вісконті сьогодні вже став класикою антифашизму, а в "Репетиції оркестру" - в алегоричній формі відтворює політичну ситуацію в нинішній Італії.

З середини 70-х рр. починається криза італійського кінематографу. Різко знижується відвідуваність кінотеатрів, кіно не витримує конкуренції з телебаченням, кіновиробництво потрапляє у все більшу залежність від іноземного, раніше усього американського, капіталу, різко зростає число комерційних чисто розважальних картин.

Нестабільність політичного життя, постійні урядові кризи, розгул тероризму і неофашизму - усе це не може не відбиватися на настрої і тематиці картин. Для цього періоду італійського кіно характерний відхід від відверто політичної проблематики, від естетичного документалізму, на зміну яким приходить прагнення до філософських і соціальних узагальнень, поглиблений психологічний аналіз, інтерес до жанру притчі. На екранах демонструються фільми, що зображують складні, часом хворобливі явища в житті суспільства

Але в ці роки був створений і цілий ряд картин, в яких критика капіталістичної дійсності прозвучала не менш гостро, чим раніше. Рівень італійської кінематографії в цілому виявився високим. Свідоцтво тому - останні стрічки Антоніоні і Фелліні, картини так званого "середнього покоління" режисерів: Бертолуччі, братів Тавіані, Рози, Скола і інших. Такі фільми, як "XX століття" Бертолуччі, "Батько-хазяїн", "Ніч святого Лоренцо", "Хаос" братів Тавіані, "Дерево для черевиків" Е. Ольми, "Фонтамара" Лідзані, говорять про те, що режисери не втратили віру в можливість позитивних змін, в сили, здатні ці зміни здійснити. У названих картинах ставляться проблеми народної революції, оживають кращі традиції неореалізму, робляться цікаві спроби подальшого розвитку мови кіно.  

Обнадійливою була творчість режисерів, що дебютували у кінці 70-х, - початку 80-х рр. : Дж. Бертолуччі ("Я люблю тебе, Берлінгуер", "Секрети, секрети"), М. Т. Джордана ("Я люблю вас, прокляті", "Падіння повсталих ангелів"), Дж. Амеліо ("Удар в серці"), Н. Моретті ("Ечче Бомбо", "Золоті сни", "Бьянка", "Меса закінчена"), комедіографів Р. Беніньї і М. Троізі, у фільмах яких реалістичне побутописання поєднується з ексцентрикою і бурлеском. Усі ці картини, різні за манерою, стилістикою, жанрам і на перший погляд камерні, відрізняються гострим почуттям сучасності, пошуками нового стилю і мови, продовжують кращі традиції італійського кіномистецтва.

1 2 3 4