Історія розвитку сімейних форм виховання дітей-сиріт та дітей позбавлених батьківської турботи в Україні

будинку.

Перший Виховний будинок було відкрито в Москві у жовтні 1764 року. До нього з приватних притулків різних міст імперії було направлено дітей різного віку: від народження до 16 років. Внаслідок чого більшість з провінційних сиротинців, в тому числі й Київський, закрились. Загальна кількість дітей у Московському будинку становила понад 3 тисячі. Проте, результати перебування дітей в цьому закладі виявилися невтішними. Тільки за перші чотири роки існування будинку померло майже 82% дітей [6, 29]. Причиною такої великої смертності стала відсутність достатньої кількості годувальниць (серед вихованців закладу було багато немовлят), і дітей годували штучним способом.

Аби певним чином виправити цю ситуацію й зменшити дитячу смертність Катерина ІІ видала указ, в якому йшлося про передачу дітей у сім'ї добропорядних селян на тимчасове перебування. По досягненні 9 місячного віку (згодом по досягненні 7 років) дітей повертали до Виховних будинків. Треба зазначити, що передача дітей на тимчасове перебування у сім'ї значно скоротила смертність у самих закладах (з 82% до 24%), проте біля 75% дітей, які виховувались в родинах, помирало, приблизно 13% - поверталось до закладів. Що ж сталося з рештою дітей - невідомо.

Окрім зазначеної форми виховання дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, в тогочасній Російській імперії, до складу якої входили й українські землі, існувало ще дві законодавчо затверджені форми - патронат та патронаж [5, 4]. Насамперед, допомога надавалась безпритульним дітям, хворим, а також дітям, що скоїли злочин. При цьому відповідальність за надання такої допомоги покладалась на сільські родини та міські громади

Однією з головних цілей патронату було надання дітям, позбавленим батьківської турботи, можливості для набуття професійних навичок. Така форма опіки над дітьми нагадувала нинішні притулки.

Передача ж дитини з притулку в сім'ю «на виховання та вирощування» мала назву патронаж. Як правило, у сім'ї передавались діти молодшого віку. Сім'я, що взяла дитину на виховання, мала певні обов'язки перед притулком та громадою. Зокрема, вона повинна була забезпечити можливість повноцінного розвитку вихованця, дати початкову освіту та прищепити трудові навички. На жаль, в ті часи, ці умови не завжди виконувались, адже брали на виховання дітей переважно бідні сім'ї з метою отримання фінансової винагороди та безкоштовного працівника. Справа в тому, що родині, яка виховувала дитину з притулку, виплачувалась відповідно до закону певна сума грошей, розмір якої залежав від віку дитини. Максимальну суму отримували ті сім'ї, що брали маленьких дітей, які ще не здатні допомагати в домашній роботі. Поступово, коли діти дорослішали (12-14 років), виплати скорочувались або припинялись зовсім. В ролі контролера (як ми зараз сказали б - супервізора) виступали лікарі або інший медичний персонал, до функцій якого входило медичний нагляд за виконанням вихователями своїх обов'язків. За дотриманням інших норм, в тому числі правових, ніхто не слідкував, тому часто прийомні діти часто використовувались як безкоштовна робоча сила. Після досягнення 17-річного віку хлопчики іноді йшли до „казенних селян", отримували пай землі. Дівчатам, у разі якщо вони до цього віку були незаміжніми, видавались спеціальні "вільні" свідоцтва.

У 1797 році долями дітей-сиріт почала опікуватись друга дружина Імператора Павла І - Марія Федорівна. Вона знаходила час аби відвідати

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні