Історія становлення та розвитку української мови
Проте чимало авторитетних вчених (Ф. Міклошич, А Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін. ) вважали, що українська виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок із спільнослов’янської мови. Академік А. Кримський писав, що українська мова уже в ХІ столітті існувала “як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця”
Твердження про праруську мову – непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, - говорив Є. Тимченко. “Три східнослов’янські мови: українська, білоруська й російська – зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і так званої “праруської” спільної мови ніколи не було” (І. Огієнко”).
Подібно висловлюється й сучасні видатні учені. В “історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності” – пише історик-поліглот О. Пріцак.
Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов’янську, ні про спільнопівденнослов’янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять спільносхіднослов’янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці – “молодший брат” ?
2. Давність мови
В історіографії широко відома думка М. Маркевича, за якою великороси – народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам’ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених
Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографам Лінде висловлювання Л. Гурського щодо першості української мови серед слов’янських.
Теза С. Смаль-Стоцького про близькість української мови до сербської та її походження від праслов’янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет “націоналістично-фантастичної”.
“Інородцями” спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін.
У циркулярі 1910 року П. Столипін наказував не дозволяти створення товариств “інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою”.
Хоча українці зараховувались до “єдиного” чи “триєдиного” російського народу , насправді їх ніколи не вважали рівними росіянами.
А на питання: “Як говорили в Київській Русі ?” академік В. Ключевський відповідав: ”Так як говорять малороси”. За Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. “У Києві XII -XIV cт. Говорило по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність збереглась і до нашого часу», - писав В. Ягич.
Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. Українці були реальністю ще за Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці – англійцями, індійці – індійцями, німці – німцями). Якщо ж грунтуватися на народознавчому аналізі, то хіба в “Повчанні дітям” Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям “філософія серця”, що її згодом науково осмислили Сковорода та Юркевич ?