Історія театрів світу

і обрядів. Обрядові дії (хорове виконання, ігри, танці) грунтувалися на комплексі ідей магічного характеру. Слово (текст), рух, мелодія, драматична дія, пантоміміка — становили органічну цілісність.

З ускладненням техніки колективних дійств, ігр, хороводів, пантомім виникає категорія спеціалістів-імпровізаторів, провідників (диригентів і режисерів), які ставлять нові танці, вносять нові елементи в ігри, обряди та їх словесний репертуар. Функції давнього одностайного хору (окремі вигуки або повторення кількох слів) розподіляються між гуртом і провідником (корифеєм), "счинальником" (у гуцульській термінології). Провідник виголошує більш змістовні фрази, на які хор відповідає ритмічними вигуками чи постійною фразою-приспівом (рефреном), тоді як строфи корифея творять цілісне поетичне (ритмічне) оповідання. Такі оповідання справляють глибоке враження на учасників видовища і глядачів, використовуються у побуті, заохочують до творення нових текстів.

У нелегких соціальних умовах тієї далекої доби традиції величання ставали втіленням народної філософії, що сприяла вихованню гманності, взаємоповаги, усвідомленню моральної цінності життя і Іраці. Усна традиція народного величання і поздоровлення збереглася (о наших днів.

З певними елементами театралізації відбувалося свято Купайла— найпоширеніше народне свято в українській обрядовості4. Купайло (Купало) — давньоукраїнський бог врожайності й добробуту. Свято Супайла з масовими ігрищами, поклонінням вогню і воді відзначалося І ніч з 23 на. 24 червня. Обрядовий ритуал включає запалювання “живого вогню” (від тертя дерева об дерево), стрибання через вогонь

У середньовіччі носіями ідей народного театрального мистецтва були мандрівні актори. В епоху античності на о. Сіцілія виник вид вистав народного театру під назвою мім (лат. Mimus), де імпровізації на теми повсякденного життя виконували один чи два актори без масок. У пізньоімператорський період (IV—V ст. до н. е. ) в Римі широкою популярністю користувалися міми та гістрігони, які розігрували сцени з народного життя й водили потішних тварин. Вплив давніх народних театральних традицій позначився на творчості мандрівних акторів у країнах середньовічної Європи. Серед них — жонглери (Франція), шпільмани (Німеччина), менестрелі (Англія), хулгари (Іспанія), франтики (Польща), скоморохи (Київська Русь). Творчість мандрівних акторів переслідувалася церквою і владою.

В Україні драматична література порівняно із західноєвропейською виникає пізніше, розви­ваючись під впливом польського і латинського театру, передусім шкільного

Важливим напрямом розвитку драматичного жанру були віршовані діалоги, що поширювалися у XVII—XVIII ст. У діалогах розроблялися традиційні сюжети біблійного змісту, побутові та історичні теми. Розмову в діалозі ведуть два чи більше персонажів.

Перша відома українська віршована драма "Размышляне о муцъ Христа Спасителя нашего. . . " належить І. Волковичу, українському письменникові першої половини XVII ст. Він був учителем Львівської братської школи, священиком і проповідником при Успенській церкві. У драмі-діалозі, поставленій під час великодніх свят 1631 р. учнями братської школи, виступають алегоричні постаті: Побожні душі. Ласка божа. Ангел. Пам'ять, Воля, Розум, Звитязтво, Тріумф, Хрест, Копіє, Гвоздіє, Трость.

Український театр першої половини XIX ст. був переважно побутовим, грунтувався на драматургії І. Котляревського й Г. Квітки-Основ'яненка.

У другій половиш XIX ст. паралельно з розвитком професійного театру поширився аматорський рух, що сприяв піднесенню націо­нальної культури. !'

У 1890 p. I. Карпенко-Карий і П. Саксаганський утворили "Товариство російсько-малоросійських артистів під керівництвом П. К. Саксаганського", яке було найкращим українським

1 2 3 4 5 6