Історія театрів світу

театральним колективом. На його основі у 1900 р. виникла об'єднана трупа корифеїв українського театру — "Малоросійська трупа М. П. Кропивницького під керівництвом П. К. Саксаганського і М. К. Садовського за участю М. К. Заньковецької".

Театр корифеїв знаменує собою розквіт українського професійного театру ХІХ ст.

Український театральний процес кінця XIX—початку XX ст. (у новій українській історіографії — модерністичний період націо­нального відродження, 1890—1914) засвідчує спільність з провідними європейськими тенденціями. Київський часопис "Українська хата" розгорнув широку дискусію з проблем реформування театру, пере­дусім нового репертуару, модерної режисури, нового актора. Ана­логічні пошуки відбувалися в театрах Європи. У Скандінавії виник модерний театр Г. Ібсена її828—1906), Бельгії — символічний театр («театр мовчання») М. Метерлінка (1862—1949) і соціальний театр Е. Верхарна (1855—1916). У Росії основи сучасної науки про театр (теорію і методологію сценічної творчості, методи опанування підсві­домими творчими процесами тощо) розробив режисер К. Станіславський (1863—1938), котрий 1898 р. разом з В. Немировичем-Данченко (1858—1943) заснував Московський художній театр.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років помітно позначився процес українізації, що трагічно закінчився "розстріляним відродженням"

Духовними провідниками українського ренесансу XX ст. стали письменники М. Зеров (керівник київської групи неокла­сиків) і М. Хвильовий. М. Зеров і М. Хвильовий відстоювали розвиток української культури у її зв'язку з європейською і світовою, їх погляди поділяв Лесь Курбас (1887—1937), видатний режисер-ре-форматор українського театру.

Утворення у Києві двох театрів — Державного драматичного і "Молодого театру" стало своєрідним завершенням трьохсотлітнього існування українського театру. З їх появою в Україні намітилися дві основні тенденції розвитку театрального мистецтва — театру реального і мистецтва театральності. В основі своїй ці дві антитези властиві розвиткові театру в усіх країнах.

Лесь Курбас — митець європейської освіченості, знав вісім мов, вивчав історію і теорію світового театрального мистецтва, розвивав кращі традиції українського театру корифеїв, прагнув зберегти притаманну йому національну самобутність. Він також спирався на досвід режисерів-новаторів К. Станіславського, Б. Брехта та ін.

Процеси національно-культурного відродження, що відбуваються в Україні, позначилися на розвитку сучасного театру. Активізувалися міжнародні творчі зв'язки між театральними колективами України та Англії, Італії, Німеччини, Польщі, інших країн. В Україні показали своє мистецтво авангардні театри Франції, Японії (1993). Соціальні перетворення в Українській державі зумовлюють істотні зміни у відносинах влади і театру. Відбувається якісне оновлення національного театру на шляху поєднання кращих вітчизняних і світових традицій.


Висновок

У сучасному світі театральне мистецтво має велике значення для суспільства, це зв'язано із прагненням людей розвити духовний мир. У наш час велике значення мають матеріальні блага, але людині також потрібно й духовний хліб.

Люди з різним статком мають різні стимули й шляхи духовного розвитку. Хтось приходить у театр за видовищем, хтось за відпочинком, хтось за розвитком, а хтось у силу іміджу й маркетингових прийомів

Театр у наш час - це місце де можуть зустрітися різних верств населення, але під «маскою» театрального подання на час усе стають усього лише споглядальниками майстерності акторів. Театр дозволяє критикові й замилування, і завжди вабить закулісним таїнством. Чи не так

1 2 3 4 5 6