Іван Драч

У ЛЕЩАТАХ «СОЦІАЛІСТИЧНОГО РЕАЛІЗМУ»

Прихід Івана Драча в українську літературу виявився настільки стрімким, а його лірика такою несподівано нети­повою, що сучасники були приголомшені. Довкола постаті молодого автора спалахнули дискусії, зокрема з приводу його поеми «Ніж у сонці», опублікованої в «Літературній газеті» (1961). Твір пантеличив відсутністю традиційної ліро-епічної описовості та композиції, видавався скріпленим із випадкових фрагментів, хоч його сюжетна основа досить проста: ліричний герой отримав важливе завдання — ціною власного життя врятувати сонце від злочинного ножа «вічного чорта» Мефістофеля. За такою символікою поста­вала давня проблема протиборства світлого й темного начал, космосу і хаосу, боротьби, відображеної у світовій міфології та літературі. І. Драч зачепив традиційні мотиви, але —крізь естетику модернізму та свого світосприймання, на яке мали вплив реалії середини XX ст. , зокрема вихід людини у космічний простір, що породжував романтичні переживання у планетарних масштабах та наївну віру у всемогутність науки й техніки.

Одначе поема, попри морально-філософське узагальнен­ня зображуваних явищ («Божевільна, Врубель і мед», «Похорон голови колгоспу», «Українські коні над Парижем» та ін. ), програвала в ідейному змісті, оскільки спиралася на комуністичну, класове обмежену доктрину, на авторитет В. Леніна, перетвореного мало не на центр всесвіту. Це була данина часові. Від неї узалежнювався й І. Драч, і його ліричний герой, нею визначався небезпечний політ до сонця. Поет намагався вчинити безнадійну справу—роз­ширити межі «соціалістичного реалізму». Заперечити його на теренах радянської літератури було неможливо. Але варто взяти до уваги те, що І. Драч розхитував його основи засобами модернізму, «мускулястим» метафоричним сти­лем, продовжуючи кращі традиції молодого П. Тичини, М. Бажана, Б. -І. Антонича

Як спостеріг Ю. Івакін, «образна переускладненість» Драчевих віршів виявилася відповіддю «на прояв естетичного традиціоналізму». Метафора вияви­лась потребою доби, зголоднілої за художньою інформацією у сконденсованому вигляді. Звідси —ущільнення образного ладу, що нагадувало вибухоподібну вулканічну лаву, праг­нення розбудити читацький інтерес до інтенсивної спів­творчості, інтелектуалізувати відновлюваний естетичний смак.

І. Драч обрав свій, ніким іще не торований, шлях у літе­ратурі, критично переосмислюючи досвід попереднього письменства, придивляючись до новаторського доробку своїх сучасників, зокрема «шістдесятників». Жага постійно­го творчого життєдіяння «на рівні вічних партитур» зумов­лювала характерну рису його поетичної еволюції. Тут марно шукати постійних ознак, кожен його крок видавався непередбачуваним за відносно сталого стилю, розосереджу­ваного у багатоплановій метафорі, яка зазнавала то «підне­сеної», то «заземленої» інтерпретації. Такі тенденції окрес­лилися вже у першій збірці І. Драча «Соняшник» (1962). У ній відбулося зближення «космічних» і «земних» мотивів, поетизувалася доля звичайної людини, висловлювалося за­хоплення невичерпністю людського генія на теренах науки і техніки, одушевлюваної в багатьох поезіях («Синхрофа­зотрони ридають, як леви» і под. ). Охоплений пафосом про­никнення в суть буття, поет виявляв жвавий інтерес до від­новлюваної у своїх правах кібернетики та генетики, протес­тував проти опрощення людського розуму, коли в радян­ському суспільстві навіть слово «інтелект» бралося в лапки.

Сама доба пульсувала в його ліриці, пронизаній інтелек­туальною пристрастю, як-от у вірші «Мої братове-дерева. . . »: «Акумулятори жахних протуберанців Шумливі трести моло­дого кисню. . . ». Справа тут не у введенні в поетичний текст технічної термінології, зігрітої ліричним теплом. Епоха нау­ково-технічного освоєння світу поставала в його творах, таємниця буття, піднята до рівня філософської проблемати­ки, постійно цікавила допитливий розум поета: «Що

1 2 3 4 5