Іван Драч

віршем «Монолог незахищеного студента Джеймса Брука перед першим і останнім польотом з хмарочоса»: «О, як я чую фальш —Вбива фальшива нота. Я вже не можу дальш —Горить моя істота».

Дарма що ці слова начебто виголошувалися зневіреним молодим американцем. Вони безпосередньо стосувалися І. Драча, який чинив внутрішній опір нормативам «соціаліс­тичного реалізму».

У 80-х pp. y доробку І. Драча посилюється полеміка з самим собою (що спостерігалось у збірці «Київське небо», 1976), вбачається увиразнення метафоризації символіки (притаманної збірці «Сонячний фенікс», 1978). Новими гранями його талант розкрився у поетичній книжці «Шабля і хустина» (1981), де загострювалася проблема цілокупності життя, зокрема в циклі «З інтимного щоденника білої бере­зи». Здавалося, ЇЇ автор по-новому переписував ліричні тек­сти природи, грубо понівечені науково-технічним втручан­ням, спромігся прочитати «німу сльозу джмеля».

Особливого напруження набуло тривожне передчуття фатального розколу дійсності на порозі екологічної ката­строфи («Птахолюди! Людоптахи! Де ми?»). Тому не випад­ково поет звертається до глибин етногенетичної пам'яті у збірці «Теліженці» (1985). Тут осереддям всесвіту постає село як центр духовної культури, невіддільний від довко­лишнього світу, село, яким він вивіряє свої вчинки, свій талант, свою долю, бо «...крізь усю Планету До мене рідне деревце прийшло, 3 Теліженець калина проросла Прорвала твердь кременисту планетарну, Щоб міг я до неї серцем притулитись ...». Це видання також сприймалося як невід­чепне попередження неминучої трагедії, що виникає в разі втрати органічного чуття світу, людської духовності, що загрожує загибеллю життя. Ця тема болючою раною позна­чилася на збірці «Храм сонця» (1988), а надто в поемі «Чорнобильська мадонна», яка перегукувалася з перекладе­ними І. Драчем розділами «Скорботних пісень» вірменсько­го поета Григора Нарекаці (X ст.), спонукаючи до гіркого висновку: фатальні уроки історії нас нічого не навчили.

Остання збірка поета — «Вогонь з попелу» вийшла в 1996 р.