Іван Франко як майстер дидактичної лірики та поетичних стилізацій

казок5.

Д. Яшин, розглядаючи удмуртські казки, систематизував їх за ідейно-тематичними ознаками і виокремив міфологічні, чарівні, побутові та казки про тварин6.

Р. Вийдалепп, характеризуючи естонські казки, поділив їх на чарівні, легендарні, новелістичні, казки про тварин і про нечистого (чорта) 7. Цікаво, що задовго до цих класифікацій I. Франко, систематизуючи збірку О. Роздольського, звернув увагу на гомогенність і водночас гетерогенність у таких трьох видах: казки звірині, казки властиві й казки-анекдоти. Казки властиві, за Франковою дескрипцією, — це казки чарівні, легендарні казки-новели, казки про “дурного чорта” або велетня8.

Сюжетно-композиційне розмаїття фольклорного епосу про тварин (український уважається найпрезентабельнішим у слов'янському континуумі) дало можливість його систематизувати. Класифікуючи казки про тварин на початку ХХ ст. , В. Гнатюк поділив їх на епічні, дидактичні й сатиричні. До епічних, на думку В. Гнатюка, належать казки без будь-якого “тенденційного елементу”9, в яких описується побут звірів, їх стосунки між собою і з людьми. Казки про звірів, справедливо вважав учений, повчальні для людей, вони (казки) обов'язково мають “тенденційну, дидактичну закраску”. А там, де є сатиричний елемент (критика державних порядків, уряду, висміювання негативних проявів у спілкуванні людей, їх вад), ідеться про сатиричні казки10.

Є й інші варіанти класифікації народних казок про тварин. Зокрема, Л. Дунаєвська поділяє ці казки на алегоричні, в яких дії тварин “залишаються в рамках відомих аналогій до людських дій", і повчально-розважальні, де, “на відміну від алегоричних, конфлікт відбувається, головним чином, між свійськими тваринами та лісовими звірами”, тварини зображаються в життєвих людських стосунках, а це одна з умов комічного, що проявляється в гумористичному повчально-розважальному змісті цих казок11.

Робилися спроби класифікувати й літературні казки. Н

Копистянська поділяє їх за типом адресата: “Літературна казка розвивається в трьох напрямках: 1) Казка для дітей, яка зберігає найбільш дієвий зв'язок з фольклорними мотивами і саме тому — з казковим сюжетним хронотопом. 2) Казка, яка має подвійного адресата: дітей і дорослих, оскільки може сприйматися на рівні фабульному і на рівні філософському (як, наприклад, “Лускунчик" Е. Т. А. Гофмана). 3) Казка, призначена лише для дорослих (підкреслення у тексті наше. — Г. С. ), в якій є два головних відгалуження: повчально-філософське й соціально-сатиричне. Вони можуть і поєднуватися”12. Прикметно, що у творчості I. Франка є всі названі види казок.

Надзвичайно багатий казковий епос I. Франка літературознавці теж намагалися систематизувати. Так, О. Дей усі казки письменника дистрибував на сатирично-викривальні, філософські та дидактичні (казки для дітей) 13. Я. Закревська вирізнила лише дві основні групи: сатирично-викривальні казки та дидактичні. До сатирично-викривальних, на її думку, належать такі казки I. Франка, як “Куди діваються старі роки” (1884), “Як пан собі біди шукав” (1887), “Як русин товкся по тім світі” (1887), “Казка про Добробит” (1890), “Свиня” (1890), “Опозиція” (1891), “сторія кожуха” (1892), “Як то Згода дім будувала” (1896), “Звірячий бюджет” (1897), “Острий-преострий староста” (1897); до дидактичних — “Лис Микита” (1890), “Абу-Касимові капці” (1895), “Коваль Бассім” (1900), збірку прозових казок “Коли ще звірі говорили” (1896—1899) та такі невеликі дитячі твори, як “Киця” (1891), “Скринька” (1891), “Ріпка” (1893), “Медвідь” (1894), “Лисова пригода” (1894) та ін. 14.

Поділ казок I. Франка на сатиричні й дидактичні, практикований радянським літературознавством, не охоплює багатогранної суті казкового репертуару; крім того, ця теоретична

1 2 3 4 5 6

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні