Іван Франко як майстер дидактичної лірики та поетичних стилізацій

"Мавка", "Панталаха"; колізією внутрішнього роздвоєн­ня персонажа відзначаються новели "Поєдинок", "Рубач", поема "Похорон". Франко витворює зразки химерної прози ("Як Русин товкся по тім світі", "Як пан собі біди шукав"), у якій дивним чином переплелися елементи реаль­ні і фантастичні, трагічні й комічні, високі та низькі. Тяжіння до метафори­ки й алегоричності, до притчевості й параболізації, моделювання художньо­го світу з потаємністю, прихованістю інтертектсу - все це, а також ряд ін­ших ознак, відзначає творчість Франка цього періоду.

А тепер про ще одну тенденцію, яка значною мірою ґрунтується на син­тезі елементів трьох попередніх систем. Іспанський філософ Хосе Ортеґа-і-Гасет сказав якось, що найзначніші твори мистецтва завжди були витвора­ми доби занепаду, коли поступово нагромаджуваний досвід до решти ого­лював творчі нерви. Сказане стосується й Франкової творчості зламу сто­літь, коли до свого колишнього творчого підходу він ставиться тепер надто критично. "Та й ще одно, оте вічне говорения про аналіз життя, характерів, душ чи навіть економічних відносин, що буцімто має бути метою, навіть най­вищою метою поетів-белетристів. Пора б, нарешті, дати собі спокій з тим надуживанням наукового терміна там, де йому зовсім не місце. Аналізує - то зн[ачить] розкладає явище на простіші елементи хімік, психолог, статистик, економіст, але не поет. Навпаки, поетова задача зовсім противна аналізу: з розрізнених явищ, які підпадають під наші змисли, сотворити цілість, прой­няту одним духом, оживлену новою ідеєю, сотворити новий, безсмертний животвір. Се синтез в найвищім розумінні сього слова" (курсив мій. - М. Л. ).

З початком XX століття у творчості І

Франка все чіткіше виявляються риси модернізму, який дає можливість синтезувати, поєднувати різні за природою величини, переосмислювати, переоцінювати і при цьому оперу­вати не лише позитивними знаннями, а й звертатися до інтуїції, до під- і несвідомого, визнавати існування інобуття, тягнутися до ірреального. І тут письменник виявляє себе складним, суперечливим та неоднозначним. Бо полемізує з "Молодою Музою", угрупованням митців, яке відверто мані­фестує модерністську естетику. Бо в одній із своїх статей пропонує чита­чам порівняти власний твір "Хлопська комісія" і новелу Василя Стефани-ка "Злодій", зазначаючи, що його оповідання у порівнянні з твором моло­дшого колеги вже застаріле. Та попри те й сам перебуває у руслі модерні­стських пошуків. Твори письменника кінця XIX - початку XX століття від­значаються виразними ознаками модернізму. Назву ці ознаки.

Потяг до містики. Миколі Кучеранюку ("Терен у нозі") привиджується хлопець, який зсувається з дараби в каламуть Черемоша. Згодом він кіль­ка разів бачить руку цього хлопчини, простягнену з-під води. Привиддя врешті-решт скеровує Миколу на праведний шлях.

Пан Субота ("Великий шум") перебуває у стані передчуття смерті, що ха­рактерно для символістської естетики. На її наближення Суботі натякають символи кривавого ока, четвірки коней, що наближається. Принагідно за­уважу, що останній образ є сталим для поетики Івана Франка: він зустріча­ється також у "Зів'ялому листі", "Похороні", "Перехресних стежках". Що­правда, в кожному з творів має інше смислове та естетичне навантаження.