Іван Карпенко-Карий

Так вже склалося, що з легкої руки Івана Франка Іван Тобілевич (Карпенко — Карий) залишився в історії української літератури як хрестоматійний письменник, який «був одним з батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література».

Цим та ще декількома вирваними з контексту (як от «першорядний поетичний талант», «великий обсерватор людського життя» тощо) фрагментами розгорнутої, але гранично місткої і точної формули визначення цілісності та неординарності творчої постаті корифея, висловленої першим з найповажніших дослідників вітчизняого красного письменства, і послуговувалися карпенкознавці, вкладаючи сам об"єкт свого дослідження у прокрустове ложе вимог ідейно-класової методології, сором"язливо замовчуючи, а чи безсовісно не добачаючи власне ключ до розуміння космосу митця, — «якому щодо ширини і багатства творчості, артистичного викінчення і глибокого продумання тем, бистрої обсервації життя та ясного і широкого світогляду не дорівнює ані один із сучасних драматургів не тільки Росії, але й інших слов»янських народів" — особливості його світосприймання та світовідчуття.

Увесь «ясний і широкий» світогляд І. Тобілевича традиційно визначався як «загалом прогресивний» чи «в основному демократичний» з неодмінним і незмінним застережинням, що драматург «піднестися у своєму світогляді до рівня революційної демократії…не спромігся»/Мороз/, хоча ніколи по — спрівжньому і не був у центрі уваги прискіпливих дослідників. Спробуй — но розібратися в усіх «помилках», яких припускався драматург і в житті, і, особливо, в своїх п"єсах («нерозуміння класових (ідейних) суперечностей», «проповідування християнської моралі покори і терпіння», «обстоювання селянської обмеженості, непорушності земельних законів буржуазно — поміщицької держави» тощо), та ще й обґрунтуй вартісність його спадщини для пролетарської революції і виховання будівників світлого майбутнього.

«Сьогодні, — зазнає Л. С. Дем»янівська, — немає потреби «підтягувати» світогляд І. Тобілевича до революційно — народницького. Вся його багатогранна діяльність йшла у руслі громадсько-культурницької роботи; це був поступовець, діяч національного відродження

Саме так його трактували сучасники". І з цим твердженням не можна не погодитись. Але проблема тих внутрішніх станів митця слова, що пов"язані з його творчовольовою духовною активністю і досі залишається відкритою. Бодай зазирнути у цю таїну історії людського духу можна ще раз перечитавши непересічні писання І. Карпенка — Карого — зразки художнього з"ясування духовно-космічного універсалізму людської свідомості.

Загально відомо, що Іван Тобілевич увійшов до літератури чоловіком зрілим, викінченою особистістю, свідомою своїх етнічних коренів, збагаченою неабияким життєвим досвідом і ґрунтовними знаннями, здобутими наполегливою самоосвітою, — «щирим народолюбцем взагалі, а свідомим українцем в окремості».

Саме з точки зору етнічного українця (а українці за суттю своєю є гедоністами, альтруїстами і кордоцентристами) через калейдоскоп різноманітних сюжетів та образів сумарною величеною своїх драматичних творв І. Тобілевич відтворює власну модель світу, у якій людина як мікрокосмос становить найвищу цінність, адже є вінцем діяння Творця — апогеєм макрокосмічного творчого поривання. Звідси головна, наскізна проблематика творчості драматурга, яка розроблялася паралельно в двох площинах — засобами естетичних категорій комічного та трагічного, — з"ясування сутності людини та її щастя.

Етико-антропологічна концепція І. Тобілевича знаходиться в силовому полі ментальних рис українців, що розвинулися внаслідок їхнього природнього світоглядного універсалізму, який був теоретично обґрунтований у філософському вченні Григорія Сковороди про дві натури і три