Іван Нечуй-Левицький - український письменник
Мати, Ганна Лук'янівна, — селянка за походженням — не цуралася роботи і вела все господарство. Мала талант до співу, "виховувала дітей на прикладі «житія святих»; розвивала їх дитячу уяву, читаючи казки. У тому ж «Життєписі» читаємо спогади письменника про матір: «Мати моя була високою на зріст, весела, проворна, говорюча та сгіівуча»(8,8). У сім'ї панували мир і злагода, звучала рідна мова і пісня, виховувалося почуття любові до природи Надросся та простого люду, що в тяжкій праці не втрачав почуття гумору.
Серед такого люду вирізнялися «штукарі», до психоаналізу яких Нечуй-Левицький вдається, вже будучи відомим письменником. Його нарис «Українські гумористи і штукарі. Етнографічні образи і типи» — найкраще унаочнення до пошуку джерел гумору письменника та не менш цікавий матеріал до вивчення його творчості.
У контексті авторського задуму яскраво вирізняються саме ті постаті, які мали подальший вплив на формування і розвиток світоглядних позицій майстра дотепного слова. Бо одержані у мікросоціумі (сім'ї) гумористичні потенції загартувались, витончились у макросоціумі (спілкуванні з людьми).
І. Нечуя-Левицький дає психологічні характеристики знайомих йому штукарів: В. А. , Якову Костецькому, Василію Єл
Акцентуючи увагу на первісних витоках гумору, письменник опредмечує його як визначальну рису ментальності українця, «прибитого соціальним горем, але все-таки веселого, незламного духом, гордовитого й вольного веселого козака-запорожця».
Таке глибинне розуміння гумору як вартісного компоненту національної свідомості пояснює наявність цього почуття у життєвій тактиці самого Нечуя-Левицького, одного із нащадків славного козацького роду.
Дотичними до вищезазначеної проблеми (природа гумору) є такі, як: види сміху, манери інтерпретації (подачі) жартівливого матеріалу.
Для вирішення окреслених питань письменник вдається до феноменологічного (описового) методу. Прийом створення «портрету сміху» кожного «штукаря» — домінуючий у практиці психолога-художника. Майстер художньої деталі І. Нечуй-Левицький створив дивовижну галерею «сміхопортретів». Філософська заглибленість письменника в сутність сміху допомогла йому визначити основний критерій оцінювання наявності внутрішніх ознак сміху через призму зовнішніх, портретних рис його носія. «Всеобіймаюче око України» зуміло вловити нитку Аріадни і розплутати клубок таємничих символів сміху.
Створені портрети «штукарів» — своєрідне дзеркало, в якому читач упізнає багатьох героїв І. Нечуя-Левицького. Пропонуємо декілька схем. Зпорні слова цитуються з тексту нарису.
І. Нечуй-Левицький ділить гуморйстів-штукарів (оповідачів) на два типи:
1. Оповідачі, що провадять свою розмову впереміш з жартами, усякими