Іван Нечуй-Левицький - український письменник

відомо, що талант — це повсякденне шліфування вроджених задатків, як в народі кажуть, Богом даних. Доля подарувала майбутньому письменникові гарних батьків. Священик Семен Степанович прославився серед своїх прихожан тим, що «сидів над книжками» і відкрив у Стеблові школу. Саме батько дав перші знання своєму улюбленому синові, привив любов до мудрості книжної. «Батько мій любив рідний край, — згадує у «Життєписі» І. Нечуй-Левицький, — все було нам говорить, що на Україну дуже насіли польські пани та жиди, що московщина заїдає наш язик і національність, все розказував нам українську історію».

Мати, Ганна Лук'янівна, — селянка за походженням — не цуралася роботи і вела все господарство. Мала талант до співу, "виховувала дітей на прикладі «житія святих»; розвивала їх дитячу уяву, читаючи казки. У тому ж «Життєписі» читаємо спогади письменника про матір: «Мати моя була високою на зріст, весела, проворна, говорюча та сгіівуча»(8,8). У сім'ї панували мир і злагода, звучала рідна мова і пісня, виховувалося почуття любові до природи Надросся та простого люду, що в тяжкій праці не втрачав почуття гумору.

Серед такого люду вирізнялися «штукарі», до психоаналізу яких Нечуй-Левицький вдається, вже будучи відомим письменником. Його нарис «Українські гумористи і штукарі. Етнографічні образи і типи» — найкраще унаочнення до пошуку джерел гумору письменника та не менш цікавий матеріал до вивчення його творчості.

У контексті авторського задуму яскраво вирізняються саме ті постаті, які мали подальший вплив на формування і розвиток світоглядних позицій майстра дотепного слова. Бо одержані у мікросоціумі (сім'ї) гумористичні потенції загартувались, витончились у макросоціумі (спілкуванні з людьми).

І. Нечуя-Левицький дає психологічні характеристики знайомих йому штукарів: В. А. , Якову Костецькому, Василію Єл

Передусім автор зазначає: «. . . вони були вилицями народного національного гумору, котрий затаївся в усіх звивках розуму й фантазії щирого українця, гумору природженого, сказати б, непочатого, суцільного, ще не стертого і не переінакшеного втиском та впливом міської цивілізації»

Акцентуючи увагу на первісних витоках гумору, письменник опредмечує його як визначальну рису ментальності українця, «прибитого соціальним горем, але все-таки веселого, незламного духом, гордовитого й вольного веселого козака-запорожця».

Таке глибинне розуміння гумору як вартісного компоненту національної свідомості пояснює наявність цього почуття у життєвій тактиці самого Нечуя-Левицького, одного із нащадків славного козацького роду.

Дотичними до вищезазначеної проблеми (природа гумору) є такі, як: види сміху, манери інтерпретації (подачі) жартівливого матеріалу.

Для вирішення окреслених питань письменник вдається до феноменологічного (описового) методу. Прийом створення «портрету сміху» кожного «штукаря» — домінуючий у практиці психолога-художника. Майстер художньої деталі І. Нечуй-Левицький створив дивовижну галерею «сміхопортретів». Філософська заглибленість письменника в сутність сміху допомогла йому визначити основний критерій оцінювання наявності внутрішніх ознак сміху через призму зовнішніх, портретних рис його носія. «Всеобіймаюче око України» зуміло вловити нитку Аріадни і розплутати клубок таємничих символів сміху.

Створені портрети «штукарів» — своєрідне дзеркало, в якому читач упізнає багатьох героїв І. Нечуя-Левицького. Пропонуємо декілька схем. Зпорні слова цитуються з тексту нарису.

І. Нечуй-Левицький ділить гуморйстів-штукарів (оповідачів) на два типи:

1. Оповідачі, що провадять свою розмову впереміш з жартами, усякими

1 2 3 4 5 6 7 8 9

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні