Односкладні речення в сучасній українській мові. Використання односкладний речень у прозових текстах

У цих двоскладних структурах підмет-займенник я або ти (ви) дуже потрібний: без нього фраза втрачає змістову чіткість або й зовсім деформується. Отже, наявність займенника-підмета тут зумовлена не стільки стилістичними причинами, скільки граматичними [8; 68].

Ці останні ще більш виразно проступають тоді, коли наявність займенникового підмета визначається внутрішньою побудовою конструкції, переважно характером оформлення присудка.

Так, наприклад, я, ти, ми або ви наявні, як правило, при складених присудках, іменна частина яких виражена іменником, прикметником, числівником, займенником, а також тоді, коли присудок втілюється у формах минулого часу або умовного способу, які виражають значення 1-ї або 2-ї особи не безпосередньо власними засобами, а через приєднання особових префіксів, особових займенників 1-ї та 2-ї особи: Квіти мої, діти! Нащо вас кохав я, нащо доглядав (Т. Шевченко); «Я – твій, коли зоря над гаєм на землю гляне з висоти» (Сосюра).

Без широких статистичних даних, взятих з різностильового матеріалу, важко встановити чіткі закономірності функціонування односкладних і двоскладних означено-особових речень, більшу чи меншу типовість їх для окремих стилів мови. В. В. Виноградов, наприклад, констатує, що в стилях сучасної книжної мови форми теперішнього часу 1-ї і 2-ї особи в сполученні з особовими займенниками є більш нормальні і нормативні, ніж відповідні форми без особових займенників.

І навпаки, у звичайній розмовній мові і у розповідному стилі прості форми 1-ї – 2-ї особи теперішнього часу (без займенників), очевидно, переважають або в усякому разі рівноправні з формами, ускладненими займенниками.

У функціонуванні цих конструкцій у прозових текстах провідною або цілком виразною є тенденція до безпідметовості, до усунення підметів, що відповідають 1-й або 2-й особі, в розмовному, зокрема в неакцентованому мовленні. Ця тенденція також виразно позначається на оформлення оповіді в мемуарному стилі мовлення: «Жду ласкавої одповіді на цей лист» (Коцюб. ).

Ці конструкції поширюються і на науково-публіцистичні контексти: «Дозволю собі розібратись в цих помилках»; «Нарешті, відзначу цікавий факт…». .

У прозових текстах майже стали нормою означено-особові односкладні речення з головним членом у дієслівних формах наказового способу, які взагалі не розчленовуються: «Ідіть, дівчата, збирайте яблука, рвіть ягоди» (Р. Іван. ); «А тепер одпочиньте та розкажіть що-небудь» (Квітка-Основ. ).

Таким чином, коли взяти до уваги, з одного боку, незначну різницю у функціях дієслів у наказовому способі без підметів-займенників і з ними, а з другого – досить частий збіг цих функцій, їх своєрідне переплетення, то, мабуть, виправдано буде говорити, що це паралельні конструкції одного семантичного плану – особового в своїй основі типу речення, але в одному випадку односкладного, а в другому – двоскладного.

І перші, і другі однаково набувають додаткових модальних і стилістичних відтінків, якщо в їхній склад вносяться синтаксично службові елементи, як-от частки та категоріально інші слова, що виконують функцію частки.

Так, частка та наповнює спонукання відтінком настійливої просьби. Частки -бо або -но виступають ознакою невимушеного звертання до інших: «Та не кричи-бо, - гамували його десятники, - криком нічого не вдієш з ними» (Коцюб. ); «Гей, куме! – гукає Хома до Романа Блаженна. – Ходіть-но до мене персиків їсти (Гонч. )

Частка -ну при дієслові у наказовому способі акцентує на тому, що мовець погодився з тим, проти чого заперечував раніше: «Ну, читай»; «Ну, приходьте».

Узагальнено-особові речення відзначаються образністю, експресивністю; у нехудожніх стилях вони вживаються рідко; основне їх місце застосування - розмовна мова, художні тексти, фольклор: «І не знову зриває жінку, яка вже з лайки хотіла перейти на плач: — Щоб тебе дерло і не переставало, щоб тебе надвоє передерло, як попівську перину. Годиш, годиш йому, наче панській болячці, а він самшедший, ніякого понятія не має…» (М. Стельмах).

В узагальнено-особовій формі вжито дієслова – присудки багатьох прислів’їв і приказок (не брудни криниці, бо схочеш водиці; не вчи орла літати, а рибу плавати; шукай вітра в полі).

Неозначено-особові речення сприймаються на фоні особових як такі, що позначають дію, суб’єкт якої відомий співрозмовникам із загального змісту або з позамовних обставин, але - з певних міркувань - він не називається (це може бути другорядний факт, який у розмовній мові обминається як несуттєвий: «По радіо вчора сказали, що сьогодні по Києву дощ»; «Я запізнився? Уже почали?»).

Вживається названа конструкція у прозових розмовних текстах ще й тоді, коли на перше місце висувається дія або результат її, а діяч спеціально затушовується («Мені вже казали про це»; «Вранці телефонували з дому»; «Адже нас уже не раз попереджали»).

Ці властивості неозначено-особових речень використовують і в художніх текстах: «Усіх одірвали від Кармеля, укинули його у візок і повезли шляхом… І привезли Кармеля у велике місто в кайданах і зачинили у кам’яну темницю» (Марко Вовчок).

Неозначено-особові речення вживаються і в публіцистичних текстах, але, у порівнянні з означено-особовими, їх тут значно менше. Вони доречні у публіцистичному тексті тоді, коли основним завданням його є повідомлення про дію, прагнення звертати увагу на неї, а діяч або взагалі невідомий авторові або може бути встановлений з загального контексту: «Але, можливо, у США просто «недогляділи» оте минуле ката Газнера?» (газ

) У нехудожніх текстах ці речення характеризуються великою неозначеністю, близькою до безособовості: «Часто ріманів простір визначають як множину упорядкованих сукупностей дійсних або інших чисел» (журн. ).

Граматичного підмета, хоча б навіть займенникового, в неозначено-особових структурах немає. Сенс його нестачі у більшості випадків полягає в тому, що суб’єкт дії, уявлення якого викликається наявною в реченні множинною дієслівною формою головного члена, стосується багатьох невизначених осіб. «Чуєте, як у селі співають?» (Ст. ) Хто співає ? Можливо, дівчата, а може, хлопці або ті і другі тощо. Цілком певного іменника в ролі підмета тут не можна або важко підібрати.

Звичайно, суб’єкт дії в цій структурі мислиться. Проте в думці він відіграє дуже незначну роль, і називати його – річ зайва. Неозначеність суб’єкта дії в таких реченнях - основна специфіка їх змісту, те, що в логічно-значеннєвого боку відрізняє їх від речень усіх інших типів. Головне для неозначено - особових речень – сама дія, яка називається і стоїть у центрі уваги.

Існують різні ступені неозначеності суб’єкта дії в неозначено – особових структурах. Часто він невідомий мовцеві, і це мало важить, оскільки повідомлення зовсім не потребує найменування виконувача дії. «Тепер-то трактори, а колись цього не було. Колись биків запрягали та орали помалу» (Соб. ).

Функціонально іншими є ті випадки, коли мовець (автор) може більшою чи меншою мірою знати суб’єкта дії, але через різні причини не називає його, зумисне усуває з речення, чим створюється неозначеність, суб’єктивна неокресленість вислову. «Висунули мене кандидатом у депутати» (Янов. ).

У ряді випадків виконувач дії відомий мовцеві і може бути точно вказаний, названий. Так, наприклад, О. Довженко не міг знати, хто саме призначив чи відрядив його, проте цей момент у своїй розповіді він вважав неістотним для читача і тому вдався до моделі неозначено-особової конструкції: «Мене призначили завідувати Житомирським дитячим садком, але місцева влада не хотіла цього»; «Наші відступали до Києва, а мене відрядили в підпілля польське».

У тих випадках, коли неозначеність дійової особи є незбагненою для декого із співрозмовників і коли він (співрозмовник) вважає за потрібне і важливе для себе знати цілком певно про неї, - за неозначено-особовим реченням звичайно слідує запитальна репліка зацікавленої особи, яка спонукає мовця до по іменування суб’єкта дії.

Іноді таке «незбагнення», незнання є тільки удаваним, як, наприклад, у пастора Аркадія Річинського («Сестри Річинські» Ірини Вільде), який, зло й свідомо видавши на розправу окупантам бідняка, облудливими запитальними фразами приховує це у розмові з дружиною: «Ілька Савицького забрали. – Хто забрав? Як «забрали?» - випитував, обіймаючи її та пригортаючи до себе (рух цей знову збудив у ньому гостре відчуття свідомості життя). – Солдати забрали». Комунікативною метою першого речення є повідомлення про вчинок, який ставиться в центр уваги, а такою ж метою останнього речення - повідомлення про виконувачів дії.

Щодо категорії безособовості, то, будучи внутрішньо дуже розгалуженою, поєднуючи в собі різноманітні логіко-змістові й стилістичні варіанти, вона знаходить в обох формах прозових текстів так само розгалужене синтаксичне вираження. Ним виступають структурні форми односкладного безособового речення.

Безособові речення мають у своєму складі і такі, які – з точки зору стилістичної - вже значною мірою стандартизувались і закріпились за певними сферами вживання, перейшовши до категорії емоційно-нейтральних засобів. І такі, що містять яскраво виявлену експресію і можливі лише у тих текстах, де ця експресія підкріплена обставинами мовлення і змістом.

Саме ці різновиди безособових речень найчастіше сприймаються як співвідносні з особовими конструкціями, лише позначені вищим степенем експресії. Відмінність між особовими і безособовими реченнями полягає в тому, що особові конструкції підкреслюють прояви активності діяча, в той час як безособові конструкції мають відтінок пасивності, інертності (я хочу – мені хочеться), стихійності дії (мороз побив - морозом побило), невідомості причин виникнення, іноді загадковості, таємничості. Ці – і багато інших, неназваних – відтінки значень, що їх вносять у текст безособові речення, широко використовуються в художній літературі.

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні