Односкладні речення в сучасній українській мові. Використання односкладний речень у прозових текстах

Як відомо, своєрідність безособових речень наочно виступає при зіставленні їх з двоскладними структурами. Пор. : Я не сплю і Мені не спиться. В двоскладному реченні дія або стан відтворюються як залежні від особи: Я не сплю, тобто чиню так свідомо, з власної волі і з певною метою. Натомість в односкладному реченні дія або стан виступають як незалежні від особи, як такі, що настають самі по собі: Мені не спиться, тобто це не узгоджується з сприятливими умовами, з бажанням заснути і т. п.

Спільну і головну семантичну прикмету безособових речень, яка відрізняє їх від двоскладних і всіх односкладних структур, належить бачити в тому, що їхній головний член не викликає уявлення про віднесення дії або ознаки, про які стверджується, до предмета як його дійової особи.

Виразними безособовими структурами в прозових текстах є такі, що мають безособове дієслово в ролі головного члена. Вони містять повідомлення про стихійні явища, стани і процеси, що відбуваються в природі. У реченні, коли читаємо: Дощить, то мається на увазі тільки певний стан у природі. Власне безособові дієслова є поодинокими в літературному і діалектному мовленні: світати, розвидніти, смеркати, сутеніти, вечоріти, морозити, хмарити, дощити, розвиднятися, смеркатися і т. д.

Тому безособові речення з такими дієсловами - головними членами - мають невелику питому вагу в загальній системі безособових конструкцій. Однак вони найбільш типові, повністю, сказати б, безособові. Адже ні від кого вимагати, щоб скоріше чи пізніше світало, вечоріло, щоб морозило, гриміло і т. д.

У той же час таке позначення процесів без діячів має суто мовний, граматичний характер: ті ж процеси в інших конструкціях можуть бути представлені як відтворювана діячами. Пор. : «І світає, і смеркає, День божий минає» (Шевче. ) і «Чи то зоря світає на небі, чи сонце грає, чи ніч вкриває землю, - думка про тебе тліє в моєму серці (Н. -Лев. ).

Безособові речення з безособовим дієсловом (з суфіксом -ся і без нього) виявляють виразну функціонально-значеннєву специфіку, якою зумовлюється своєрідний і в той же час загальний зміст утвореного на їх основі різновиду безособових структур. Одні з них містять повідомлення або запитання про стихійні явища, стани і процеси, що відбуваються в природі, у навколишньому середовищі.

Відсутність суб’єкта дії, навіть у найзагальнішому вияві, є абсолютною, він повністю усунений з розумово-почуттєвої сфери. Головний член може мати й аналітичну форму, утворювану з інфінітива, що означає процес (дію) або стан, та з формальної зв’язки (дієслова бути) або допоміжного дієслова починати, ставати і под. : «Перед вечерею, коли ще не встигло смеркнути, біля воріт впритулку спинилася тройка баских коней (Донч. ); «Звечоріло, зірки проступили на небі» (Гонч. ); «На Україні світає» (Риб. ).

В авторській мові, зокрема в пейзажних описах, вони служать засобом створення таких картин, які особливо близькі кожній людині, бо викликають емоції співпереживання, співзвучності за настроєм: «Тихо, сонячно і мляво, а дерева гойдаються від верхів’я до самої води, стрибають, мов на якомусь фантастичному екрані. Чи, може, це тільки їхні відображення ходять, гойдаються по воді, зламаній брижами? Хочеться сісти, зануритися у воду, по саму шию - пити і спати, спати і пити. Все навкруги туманіє, роз млявилося, ніби пригнічене важкою літньою спекою» (О. Гончар).

Безособові речення доцільні й тоді, коли треба уникнути зайвого уособлення: «Люди трохи не так зрозуміли мене. Прийшло до бійки, кількох жандармів потурбовано, а потім рушено походом на поліцію, повибивано вікна камінням…» (І. Франко).

Ця здатність безособових речень - передавати зміст знеособлено-широко використовується в публіцистичному стилі: безособові речення бувають зручною формою для приховування авторської думки, для уникнення зайвої категоричності: «Про це оповідано вже не раз: саме атомне полум’я вкарбувало на віки в граніт Хіросіми силуети невинних жертв, і покоління людей будуть пам’ятати, яка вона на повірку «гуманність» американської вояччини» (газ. ).

Інші структури з безособовим дієсловом позначають переживання, настрої і фізичні відчуття людини, які в своєму перебігові не залежать від її волі. У них лише вказується на особу, позначену непрямим відмінком, з якою відбувається певна психічна чи фізична дія. Як відмінок має значення пасивного суб’єкта дії. : «Жалівся, нудить його, та думали, що це так собі, пройде»; «Звідки вам знати, який то був чоловік Гаркуша? Перед ним панів лихоманило, тряслися, як восени лист на осиці» (Кач

).

Загальне значення бажальної модальності мають безособові безсуб’єктивні конструкції з прямими додатками, що позначає не особу, а предмет, на який спрямована дія: «Хліб на столі лежить – кортить його (Мирн). Пор. приклади безособових структур, що криють у собі значення успіху чи неуспіху, тобто теж указують на якийсь внутрішній стан особи. Їх головний член виражається безособовими дієсловами типу щастить, таланить, фортунить і под.

«Як кому, то й щастить виграть у лотерею, а мені ні в чому не таланить» (Ст. ). Деякі безособові конструкції позначають наявність або відсутність певних кількісних змін, явищ або станів у навколишньому середовищі: «Що, не стало молока? Диви, як швидко розібрали сьогодні!»; «Бракувало мені тільки трьох копійок, а не купиш. То й кажуть: бережи копійчину»; « Волька, поки ставало повітря в широких грудях, поринав під пароплав» (Ільч. ).

Характерну і виключно діалектну рису становлять безособові утворення з дієсловом хватати (не хватати), яке в побутовому мовленні виступає майже єдиним способом, з допомогою якого стверджується наявність або відсутність предмета, позначеного родовим відмінком: «Для всіх хватить цього добра»; «Не хвата мені знань, а то б я розказав іншим, що в світі робиться…»; «Такої голови, як у нього, хватило б на двох».

З-поміж безособових речень, головний член яких виражений особовим дієсловом, ужитим в безособовому значенні, найповніший вияв безособовості мають такі, що означають стихійні, атмосферно-метеорологічні явища з властивими їм світловими, кольоровими, звуковими тощо прикметами; суто природні, фізичні процеси, які в своєму вияві обмежені певними просторовими рамками.

Ці структури, які виражають дію невідомої чи малозрозумілої сили, семантично близькі з безособовими розмовними утвореннями, що мають у головному члені безособове дієслово, такі безособові речення не мають синонімічних синтаксичних паралелей у будь-яких формах двоскладного речення. З другорядних членів речення в них звичайно наявні лише обставини, які вказують на характер і місце перебігу стихійного (спонтанного) в своїй основі процесу: «А надворі таке мело, що й світа не видно було»; «Бряжчить, тріщить, гримить, гуркоче… Ґвалт, вереск, ревище… Йдуть некрути» (Горд. ).

Особливо в побутовій сфері активно функціонують безособові конструкції, що виникають внаслідок зовнішнього впливу як суто природних, фізичних факторів, так і соціально-громадських: «І в плечі так боліло невичерпно» (Головко); «А то й ніч холодна, а пити… просто сушить всередині» (Гончар).

Додаткові модальні значення зумовлюють емоційність та експресивність інфінітивних речень, увиразнюють висловлення. Вони широко вживаються в живому мовленні, художніх та публіцистичних творах, окремі різновиди – у діловому мовленні: команди у військовому статуті, штампи в різних закликах (Не ходити по газонах!), у постановах, наказах, рішеннях (запропонувати нові технології. . . , відзначити грошовими преміями. . . ).

Односкладні номінативні речення досить часто вживаються в українській літературній мові, проте сфера їх поширення порівняно вузька – це переважно різноманітні художні тексти.

Пояснюється це специфікою номінативних речень: основне їх призначення — створення статичних описів. Вони мають здатність передавати думку окремими, іноді не зв’язаними між собою частинами; малювати картини не суцільними мазками, а наче пунктиром. Такий спосіб відтворення думки властивий художнім творам і дуже рідко може бути застосований у тих текстах, де на перше місце висувається логічний зв’язок між поняттями, їх взаємне підпорядкування.

У тих випадках, коли треба перелічити моменти, на яких зупиняється увага, - при формулюванні теми, у конспектах, планах-проспектах тощо - віддається перевага саме номінативним реченням. Опис фактів у публіцистичних творах може здійснюватись з застосуванням називних речень: «Ще будуть написані повісті і романи про цих мужніх людей, що змушені були боротися в тяжких умовах. Вони не рахувалися ні з чим, аби утвердити навіки для людей добро» (Собко).

У публіцистичних текстах номінативні речення часто виконують ще й композиційну роль: вони служать експозицією, своєрідним зачином. Уникаючи довгих описів, загальників, автор за допомогою номінативних речень прямо вводить читача в дію: «Вода. Багато можна розповісти про те, що зробила вода для туркменського краю. Приклади й цифри красномовні. Вода дала життя цьому краю, вода запалила в ній багаття знання… Так вирішується проблема тамування спраги. Спраги до знань і звичайної фізичної спраги, від якої вмирали люди і земля» (В. Коротич).

У гостро полемічних своїм спрямуванням публіцистичних та літературно-критичних творах називні речення добре відтворюють іронічний, сатиричний або саркастичний тон загальної розповіді, начебто зосереджуючи в собі основний заряд насмішки: «Приємні забави! Самітний і тужливий П. Карманський збирається нарешті втопити всю свою тугу й своє горе в морі на те тілько, щоб «вдивитися в неї», впивати красою і жити з нею в своїм гаремі чи теремі «як два альпійські цвіти». . Аллах іль – Аллах!» (І. Франко).

<< 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні