Односкладні речення в сучасній українській мові. Використання односкладний речень у прозових текстах

Незважаючи на різновидність стилістичних завдань, які виконують номінативні речення у публіцистичних текстах, можна сказати, що їх об’єднує одна спільна особливість — велика семантична місткість, лаконізм, особлива напруженість. Ця їх властивість виступає ще виразніше при зіставленні з двоскладними реченнями, схожими за змістом. Порівняйте: «Щоб познайомити тих читачів, які побоялись би послухатись нашої ради, з пластикою в рисункові і мелодією віршу, наводимо одну (не з гірших) невеличку річ. Повне незнання мови, убогість думки й образу, механічне єднання окремих рядків віршу, брак свіжих рим!» (М. Коцюбинський).

Ця сама думка, передана двоскладними реченнями, втрачає експресію, уповільнюється: «Автор проявив повне незнання мови, скрізь привертає увагу убогість думки й образу, впадає в око механічне єднання окремих рядків віршу, відсутні свіжі рими».

Номінативні речення відзначаються здатністю висловлювати думку лаконічно, часом навіть лаконічно-протокольно. Ця їх здатність використовується у ділових і публіцистичних текстах тоді, коли опис або повідомлення наближається змістом до ремарки, яка організовує виклад. Як приклад можна навести кілька таких речень з промови О. Довженка:

«Ось частина моїх міркувань, якими я хотів поділитися». «Практично мій висновок. Час нам покласти край нашому крохоборству щодо акторів». «Одне маленьке практичне зауваження. Мені сподобався матеріал Бабочкіна»».

Особливо широко номінативні речення вживаються в художніх текстах, насамперед як синоніми до двоскладних речень, тільки більш стислі, лаконічні і яскравіші емоційно. Слід мати на увазі, що чим менше у реченні слів, тим легше надати йому будь-якого емоційно-експресивного забарвлення, виразніше інтонувати його. Ось яскраве свідчення цього:

«… Можливо, що в сні він був собою, що він здатний на такий вчинок, але винна у тому вона…

Вона?

Вона. Вона не вміла шанувати життя, оберігати його красу. Щодня закидала його тільки дрібним, непотрібним, тільки грумом життя, аж зробила з нього смітник. Поезія жити не може на смітнику, а без неї життя – злочин. » (М. Коцюбинський).

Чотири рази у цьому уривку повторюється слово вона. І кожного разу інтонація його інша, слово ніби наповнюється щоразу новим змістом, оживає на наших очах (від першого до четвертого вживання), проте найяскравіше цей злам передається номінативним реченням (Вона? Ха-ха!).

Лаконічність номінативних речень — це один із стимулів, які збуджують уяву читача, примушують її інтенсивніше працювати. При створенні описів вони виконують роль своєрідних відправних пунктів, відштовхуючись від яких, уява читача домальовує цю картину власними барвами.

Уява читача домальовує і сіре громаддя будинків, що виступають з пітьми, і відому всім набережну ріки, і самотню постать поета. . Місткість і лаконічність цих речень дає можливість використовувати їх і там, де треба зупинитися на окремих деталях, які авторові здаються найсуттєвішими, в той час як решта може бути домислена читачем (це ремарки драматичних творів, сценаріїв):

«Ніч. Флагман у морі. Гудуть машини. Завиває вітер на тросах. З бойової рубки синіми шпагами прожекторів м’яко фехтує сигнальник. Світає. Все ясніше вирисовуються грізні деталі лінкорів. Палуба Флагмана, бойова башта. Жерла двадцятидюймових гармат. Прозорий морський ранок» (О. Корнійчук).

Номінативні речення — важлива риса описового стилю: вони змальовують оточення, картину, на тлі якої розгортається дія. Ці номінативні речення описового контексту наявні у різних жанрах.

У художньо-публіцистичній прозі: «Дружина Купріна підкочувала до його ліжка столик на коліщатках, на якому стояла друкарська машинка. Олександр Іванович диктував. Глухо, повільно. Кілька фраз. Пауза. Знову диктує» («Дніпро»).

У ремарках драматичних творів: «Провесна. По узліссі і на галявині зеленіє перший ряст і цвітуть проліски та сон-трава» (Леся Українка).

У сценаріях кінофільмів: «Ніч. Обстріл. Ранені в три поверхи. Обстріл. Танки на березі» (О. Довженко).

Номінативні речення описового контексту служать у художніх текстах для створення предметно-зорової образності. Це, як правило, ряд номінативних речень, головним членом яких є іменники — назви конкретних предметів. Проте для того, щоб ці розрізнені назви, викликаючи поодинокі образи в уяві читача, могли бути складені ним у цілісну картину, необхідний контекст.

Крім того, потрібна така синтетична організація контексту, завдяки якій окремі елементи композиції виступали б особливо рельєфно. Це досягається шляхом вмочування номінативних речень у контекст з яскраво вираженою предикацією. Предметно-зорова образність посилюється, якщо іменники образної семантики виступають у цьому контексті в ролі логічно наголошених.

Як відомо, номінативні речення функціонують в особливих умовах. Вони зрозумілі лише на широкому контекстуальному фоні, серед інших двоскладних речень

Поза таким контекстом вони, при невдалому використанні, можуть справити враження випадкового ряду слів, не пов’язаних між собою.

Номінативні речення, вживані для створення предметно-зорової образності, відзначаються, як відомо, статичністю. Описи, створені ними, справляють враження нерухомих, мертвих, якщо не підтримуються динамічним контекстом.

У художній, образній мові ці номінативні речення, об’єднані в групи, служать також для показу масовості зображуваного. Вони можуть мати збірне значення, можуть позначати процеси, дії, виконувані з участю багатьох осіб та ін. Характерна їх риса — специфічна перелічувальна інтонація.

Поняття «масовості» має тут досить умовний характер. Проте виразно акцентована інтонація перелічення характеризує ці конструкції як такі, що мають на меті підкреслити саме велику кількість перелічуваного, силу враження від нього, інтенсивність переживань: «Чорні бурі… Села, що дають капітанів на весь світ… Мітинги!. . Майовки!. . Про все це Данько чув уперше» (О. Гончар).

Номінативні речення описового контексту створюють не тільки зорову, але й звукову образність. Головний член у цих номінативних реченнях – іменник, що позначає звуки, або шуми, або звукові асоціації та ін. Картини, створювані засобами звукової образності, значно динамічніші, ніж зорові (їх підсилює звуковий повтор).

Проте номінативні речення вживаються і поза описами. Вони використовуються також для зображення певного стану людської психіки, особливостей сприймання навколишнього світу, а саме: коли той, хто говорить, не може встановити зв'язок між розрізненими образами, які виникають у свідомості. Причини цього можуть бути як зовнішні, так і внутрішні. Зовнішні: при швидкому русі ми встигаємо лише фіксувати різні предмети, але не маємо часу пов’язувати їх у цілісну картину.

Часом рух настільки швидкий, що людина (коли вона рухається сама) сприймає лише цю величезну швидкість, лише рух, а не оточуючі її предмети: «Ривок – стрибок – віраж через останню кучугуру, і ось вам море, ось вам його синява, тиха, безмежна… « (О. Гончар).

Внутрішні причини такого сприймання навколишнього світу — це насамперед надзвичайна схвильованість, може навіть деяке притуплення свідомості від хвилювання, що не дає змоги розібратися у враженнях, впорядкувати їх:

«Гострий струмінь морозного повітря… осяяні в домах вікна… чиїсь… дзвінкі голоси… дзвінки звощика… Стережись!. . І опинився він у глухій безлюдній улиці. Перед очима в нього була простягнена ліва рука Миколи і дві червоні смуги на виду – з морозу чи з зворушення – а в віхах лунало: геть!. . геть з дому!. . Скандал… сором… Кров шуміла в вухах, до горла щось котилося… Він біг непритомний, в розщібненому кожусі, з чужою парасолькою під пахвою…» (М. Коцюбинський).

Це також може бути психічний стан людини в час марення, нервового і фізичного виснаження:

«Смеркло раз. Засвітили лампу. Дивиться - щось жовте перед ним, хмара якась. Метелики чорні, зайчики плигають у їй. О, пищить уже щось… Муха! Так, муха. Чи ні… - верби шумлять. Співає десь хтось… Галя!. . Ага! – «Скажіть, зорі», - співає. Чи ні!. . то вітер у віконницю… Так ні… То матуся, еге, матуся… Сипле он кашку: «рости, рости, мій синочку, - всміхається, - не забувай, пам’ятай…». О, пустіть же мене!» (А. Тесленко).

Одночленні речення цього типу використовують також при відтворенні спогадів, бо вони найкраще передають і фрагментарність згадок, і змінність їх. Записи у щоденниках також містять значну кількість номінативних речень. Призначення їх тут різне: автор щоденника може нотувати у формі називних речень те, що найбільше вразило його, сподіваючись потім за цими штрихами відтворити повну картину, відновити думки, почуття, які виникали у нього тоді, саму атмосферу того часу, якого стосується запис:

«Великий вихід з Києва. Трагедія киян. Віра в незламність Києва. Віра в своє безсмертя і непереможність. Прощання. Дніпро – мости – гори. Ранок. Борівські болота. Гребля, острів. Автокладки, потоп. Гнилиця. Смерть, смерть» (О. Довженко).

Як бачимо, запис у щоденнику може здійснюватись у стані нервового збудження, великого хвилювання, глибоких, болісних переживань. Автор запису гарячково кидається від однієї думки до іншої, від спогадів до сучасності. Такі записи звичайно рясніють номінативними односкладними реченнями поряд з неповними і безособовими.

<< 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 >>

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні