Основи екосистемології

Четвертий закон Ю. Голдсмита - це закон самоконтролю і саморегуляції живого, який констатує, що живі системи здатні до самоконтролю і саморегулювання в процесі їх адаптації до змін в навколишньому природному середовищі. Самоконтроль і саморегуляція забезпечуються в процесі боротьби за існування, природного добору, адаптації систем і підсистем, широкої коеволюції, а також самопідтримання і самоформування системою свого внутрішнього абіотичного середовища.

Низку законів, пов'язаних з функціонуванням живої речовини і біосфери, запропонував В. І. Вернадський. Інші були сформульовані на підставі його вчення про біосферу. Це, зокрема, закон біогенної міграції атомів, згідно з яким, міграція хімічних елементів у біосфері відбувається за безпосередньої участі живої речовини, або вона протікає в середовищі, геохімічні особливості котрого зумовлені живою речовиною, як тією що тепер існує в біосфері, теж і тією, що діяла на Землі протягом геологічної історії. Це також - закон константності живої речовини, яким визначено, що кількість живої речовини біосфери для певного геологічного періоду є константною. Він, згідно з М. Ф. Реймерсом (1994), є кількісним наслідком закону внутрішньої динамічної рівноваги в масштабах глобальної екосистеми - біосфери. Зрозуміло, що оскільки жива речовина, відповідно до закону біогенної міграції атомів є енергетичним посередником між Сонцем і Землею, то або її кількість повинна бути постійною, або повинні змінюватися її енергетичні характеристики. Закон же фізико-хімічної єдності живої речовини виключає значні коливання останніх. Тому кількісна стабільність живої речовини є неминучою. Це робить закон константності живої речовини співзвучним із законом збереження структури біосфери Ю. Голдсмита.

Велике теоретичне і практичне значення мають закони В. І. Вернадського про розтікання життя чи рух живих організмів шляхом розмноження, тиск життя, моноліт життя і бережливість життя. Згідно з першим, «розтікання розмноженням у біосфері є одним з найхарактерніших і найважливіших проявів механізму земної кори. . , формою охоплення енергією життя цілого простору біосфери. . , рухом, що виражається повсюдністю життя, проявом його внутрішньої енергії, витвореної його хімічною роботою. . , воно неухильно і незмінно триває без перерви і без сповільнення мільярди років - весь час здійснюючи величезну геохімічну роботу, будучи формою проникнення енергії сонячного променя в нашу планету та її розподілу по земній поверхні». Наслідком цього розтікання є постійний «тиск життя і заповнення ним усіх природних чи створених людиною азойних ділянок. Для стримування тиску життя на вивільнені від нього «цивілізовані ділянки земної поверхні людина повинна витрачати відповідну силу й енергію».

З попередніми законами тісно пов'язані закони монолітності й бережливості життя. Перший з них гласить, що світ організмів біосфери творить єдиний моноліт життя як складну організованість, частини котрої (автотрофи, гетеротрофи, міксотрофи) виконують функції, що взаємно доповнюють одна одну і сприяють одна одній (Вернадский, 1980, с. 234). Другий - узагальнює явище бережливості у використанні живою речовиною простих хімічних речовин, включених до його складу. Атоми, які ввійшли в будь-яку форму живої речовини, будь-яким чином захоплені життєвим або з великими труднощами, або зовсім не повертаються до мертвої матерії біосфери: мікроби, паразити, симбіонти, сапробіонти негайно знову повертають до складу живої речовини тільки що виділені відходи життя. За висловом К. М. фон Бера, «життя бережливе в своєму витрачанні захопленої речовини, з труднощами і небажанням віддає її назад.

Наслідки наших досліджень й аналіз низки наведених законів переконали нас в обґрунтованості ще одного фундаментального закону генетико-інформаційної єдності життя: пам'ять систем усіх рівнів організації живого є генетичною; на організмовому рівні її роль виконує генотип, на популяційному - генофонд (функціональна сукупність генотипів особин, що знаходяться в її складі), на екосистемному - генопласт (функціональне поєднання генофондів усіх популяцій і генотипів усіх організмів, що входять до складу екосистеми, тобто ієрархічне поєднання регуляторів систем популяційного та організмового рівнів організації). Пам'ять живих систем також виконує функцію їх кібернетичного регулятора, тобто є тим головним структурним блоком саморегульованих систем, який, поряд з еталонною системою, каналами прямого і зворотного зв'язку між регулятором і керованою системою, забезпечує ефект їх саморегулювання.

Ще одним базовим законом екосистемології є закон природної зональності, або закон широтної і висотної зональності клімату, ґрунтів, рослинності і тваринного світу, загалом - зонального розподілу екосистем. Його основоположником є В. В. Докучаєв.

До аналізованої категорії законів зараховують також екологічні закони Б

Коммонера (1974):

1) усе пов'язане з усім,

2) все повинно кудись діватися,

3) природа знає краще,

4) ніщо не дається задарма.

Можна було б перераховувати ще чимало законів, принципів і правил, які відображають загальну фундаментальну посутність екосистемології та взаємозалежність і взаємозумовленість структурно-функціональних перетворень в об'єктах досліджень цієї галузі знань. Проте, здається, що й наведений перелік є достатнім для того, щоби переконатися, що й за цією ознакою (наявності законів) екосистемологія має підстави на існування як окремий розділ екології, як наука про структурно-функціональну організацію екосистем, їх еволюцію, природну й антропогенну динаміку, суспільно-корисні властивості та можливості їх розумного використання для потреб людства.

Численні наукові праці, підручники і методичні посібники, весь викладений матеріал свідчать також про те, що екосистемологія має достатньо розвинений понятійний апарат, систему спеціальних термінів, невластивих іншим галузям знань. Поряд з чітко визначеними об'єктами, предметом, методиками і закономірностями існування цих об'єктів, це підтверджує її актуальність, оригінальність і самостійність. Її світоглядне значення відображене в численних фундаментальних і прикладних публікаціях.  

 

Список використаної літератури

  1. Вернадекий В. И. Биосфера и ноосфера. - М. : Айрис-пресс, 2004. - 576 с.
  2. Голубець М. А. Екосистемологія. - Львів: Поллі, 2000. -316 с.
  3. Добровольський В. В. Основи теорії екологічних систем. -К. : «Професіонал», 2005. - 271 с.
  4. Кучерявий В. П. Екологія. - Львів: Світ, 2001. - 480 с.
  5. Потіш А. Ф. , Медвідь В. Г. , Гвоздецький О. Г. , Козак З. Я. Екологія: теоретичні основи і практикум. - Львів: «Новий Світ - 2000», «Магнолія плюс», 2004, - 328 с.
  6. Рудишин Сергій. Модель наукової картини світу / Сергій Рудишин, Інна Коренева // Біологія і хімія в сучасній школі. - 2013. - № 3. - С. 2-6.
1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні