Підпорядкування київської митрополії московському патріархату

В «чолобитній» до царів та патріарха духовенство просило: 

  1. Щоб царі й патріарх самі звернулися до патріарха Царгородського в справі передачі Київської митрополії в юрисдикцію Московського патріарха.
  2. Щоб за митрополитом був залишений титул екзарха Царгородського патріарха.
  3. Щоб митрополит зберіг владу над всіма установами — єпископіями, архимандріями, ігуменствами, монастирями, церквами, братствами.
  4. Щоб затверджено було за митрополією володіння всіма маєтками на Правобережжі, які захопив єпископ Й. Шумлянський.
  5. Щоб Київська митрополія стояла вище всіх інших митрополій, підвладних Московському патріархові.
  6. Щоб митрополит Київський лише приймав благословення від патріарха Московського на митрополію і патріарх не втручався в його суди.
  7. Щоб митрополита вільно обирав Собор пожиттєво.
  8. Щоб митрополит мав право вільного друку.
  9. Щоб за митрополитом зберігалися всі його привілеї: хрест на митрі, щоб носили хрест перед ним, щоб зберігся титул — «всія Руси».

Не чекаючи на відповідь Царгородського патріарха, єп. Гедеон в 1685 році був «поставлений» в Успенському соборі в Москві і склав присягу на послушенство патріархові Московському.

Для остаточного завершення підпорядкування Київської митрополії Московській патріархії бракувало тільки згоди Константинопольського патріарха. З цією метою, відразу після хіротонії єп. Гедеона, з Москви до Константинополя відправилось посольство від царів та патріарха, які у своїх листах просили визнати правову зміну статусу Української Православної Церкви та вислати кілька грамот, а саме: патріархові Московському, що він перебирає всі справи на Київську митрополію; митрополитові Гедеону, яка б підтвердила його новий духовний чин; православному населенню України та Польщі — з настановою слухатися новообраного митрополита та його наступників, які будуть висвячуватися у Москві.

Очолив російське посольство дяк Микита Алєксєєв. До нього в Україні приєднався гетьманський посланець Іван Лисиця, через якого Іван Самойлович передав патріарху Якову грамоту з аналогічними проханнями. Прибувши до Туреччини, в Андріанополі посли зустрілися з єрусалимським патріархом Досифеєм, якому Микита Алєксєєв теж мав вручити царські грамоти та дари. Дізнавшись про причину візиту, Досифей, відомий вчений-каноніст, категорично відмовився взяти участь у такому беззаконні, заявивши, що це ж порадить зробити й Константинопольському патріархові. Канонічні основи свого поступку він виклав у листах до московських царів та патріарха. Дії московського патріарха Іоакима єрусалимський патріарх розцінив як порушення церковних канонів, що вимагають збереження цілості Церкви та не допускають втручання інших владик у справи чужої єпархії

Шлях, обраний Москвою, на його погляд, негідний, протиправний. Патріарх Досифей нагадав, що коли засновувалося патріаршество в Москві, то воно було затверджене згодою всіх православних патріархів. Отже й зараз Константинопольський патріарх сам своєю владою не може відступити Київську митрополію, і тому необхідно писати до всіх владик. Не мали успіху й переговори з новим Константинопольським патріархом Діонісієм, який саме прибув до Андріанополя за підтвердженням на кафедру султанською владою (патріарх Яків незадовго до того помер).

Боячись провалу, Микита Алєксєїв звернувся за допомогою до великого візира. За іронією долі в той час проти Туреччини формувався християнський альянс, до якого втягували й Росію. Султану вже оголосили війну Польща, Венеція та Австрія. Московський уряд ще зберігав видимість добрих стосунків. Зрозуміло, що Туреччина намагалася зберегти їх якомога довше. Тому візир розпорядився негайно задовольнити прохання російських та українських послів, що й було зроблено. Вже при черговій зустрічі єрусалимський патріарх не тільки «віднайшов у правилах, що вільно кожному єпископові відпустити свою єпархію до іншого єпископа, але й пообіцяв посприяти здійсненню царської волі». Константинопольський патріарх Діонісій теж дає згоду на передачу Київської митрополії Московській патріархії. Повернувшись в Константинополь, він скликає у цій справі Собор, в якому взяли участь лише митрополити. Через деякий час Микита Алєксєєв отримав низку бажаних грамот, виданих у травні-липні 1686 року. В грамотах Константинопольський патріарх пояснював, що змушений був відпустити Київську митрополію, зважаючи на обставини, в чому й переконав Собор, але він висунув певні умови, при яких грамоти набирали чинності:

  1. митрополит Києва обирається згідно з встановленими в Україні звичаями, а не призначається Московським Патріархом;
  2. київські митрополити повинні в святих диптихах згадувати на першому місці Вселенського Константинопольського Патріарха, а на другому місці Московського Патріарха;
  3. київські митрополити не мусять обов'язково висвячуватися в Москві;
  4. київським митрополитам залишається надалі право надання ставропігії і друкування богослужбових книг;
  5. київські митрополити надалі мають право титулуватися митрополитами "всієї Руси";
  6. київські митрополити мають право носити хрест на митрі і білий клобук, а перед ними має бути несений хрест;
  7. у справах, що не стосуються віри, митрополичий суд є найвищою інстанцією без права оскарження;
  8. за Київською Митрополією залишаються поза тим всі права автономії, які вона мала, будучи автономним екзархатом Вселенського Константинопольського Патріархату.

Визнала акт передачі Київської митрополії й Польська держава, яка мала до неї безпосереднє відношення. 21 квітня 1686 р. Росія і Польща уклали «Вічний мир». 6 травня 1686 р. договір був підписаний та «присягою царською скріплений». За умовами договору православні єпархії, розташовані на території Речі Посполитої, залишалися у віданні Київського митрополита, хоча він переходив під юрисдикцію сусідньої держави.

1 2 3 4