Походження та розвиток українського театру
Та наступний ректор, о. проф. Теліховський, був противником театральних вистав у семінарії і гостро виступав проти них. Питомцям було строго заборонено перебиратися у світський одяг, курити та брати участь у театральних постановках. Однак вони все одно потай збирались і культивували драматичне мистецтво, виголошуючи написані Мохом віршовані монологи та деякі сцени з його комедій. До речі, Рудольф Мох, закінчивши семінарію, отримав парохію біля Станіславова (нині – Івано-Франківськ) і там видав першу комедію рідною мовою «Справа в селі Клекотині», написану з дотепом і гумором на тему із сільського життя за часів панщини. Тоді ж написав сценічну народну картину зі співами «Проциха», до якої дуже гарну музику скомпонував о. Михайло Вербицький. З того часу відома і комедія «Опікунство». Усі три п'єси були поставлені на сцені Станіславівського театру, а згодом і у Львові.
Окрім о. Моха, для української сцени творили й інші богослови: о. К. Скоморовський переклав трагедію Хомякова «Єрмак»; о. Й. Вітошинський написав оперету на музику о. М. Вербицького «Козак і охотник», а також переклав комедію Мольєра «Жорж Данден» під назвою «Гриць Мазниця»; оригінальні інтермецо (невеликі музичні п'єси) писав о. І. Наумович.
І хоча ці театральні вистави відбувались у вузькому колі прихильників сценічного мистецтва, так би мовити, за закритими дверима духовної семінарії, саме її вихованці винесли з тих років не лише любов до театру, але й любов до рідного слова свого народу, були ініціаторами і головними виконавцями творення українського театру в Галичині.
Подібно і в Перемишлі, старовинному галицькому місті, у 1781р. стараннями тодішнього Перемишльсько-Холмського єпископа Максиміліана Рилла (управляв єпархією у 1779-1793 рр. ) було засновано Духовну семінарію, яка стала центром піднесення освіти духовенства єпархії та розвитку української культури. На одному з єпархіальних синодів, у 1780 р. , під проводом владики Максиміліана було схвалено рішення про навчання руської мови, окрім німецької та польської, – це стало поштовхом до пізнішого українського відродження в Галичині, яке спалахнуло уже на початку 19 ст.
Але треба було чекати аж 1848р. , коли на хвилі австрійської революції, шо спричинила національний рух, виник український театр. Щоправда, у Львові на той час не було ще українських мистецьких сил, які б узяли на себе таку ініціативу.
Оскільки орган українського самоврядування, так звана Головна Руська Рада, центр якої був у Львові, мала серед окружних філій найміцнішу в Коломиї, то саме Коломийська рада взяла на себе ініціативу створення українського аматорського театру. Організаторами виступили голова Коломийської ради Микола Верещинський, бургомістр Сильвестр Дрималин і тодішній коломийський парох, ревний душпастир і гарячий патріот о. Іван Озаркевич (1794-1854), письменник, перекладач (у 1852р. перекладав українською мовою «Басні Езопа»). Отець Іван був натхненником та ідеологом всієї справи
Повна переробка оперети Котляревського не лише зробила «Полтавку» рідною п'єсою в Галичині, але й відкрила шлях побутовій п'єсі галицького театру. Отець І. Озаркевич розумів, що для українського глядача в Галичині важливо буде показати не полтавських українців, яких не знали тоді не тільки глядачі, а й самі виконавці, а показати життя покутських українців. З-під пера о. Івана Озаркевича вийшли нові версії І. Котляревського: «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» і «Жовнір-чарівник». Наталка стала Анничкою, виборний Макогоненко – десятником і т. ін. Деякі пісні було замінено, як, наприклад, «Та йшов козак з Дону, та з Дону додому». Петро співає: «Ох, доле ж моя, доле ж моя злая». Замість відомої пісні Наталки «Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, пошануйте сиротину і не вводьте в славу» Анничка співала «Видно шляхи коломийські, славну околицю, пощануйте сироточку бідную дівицю». Зовсім опущено пісню «Ворскла – річка невеличка».
Одним словом, як сказав І. Франко: « І. Озаркевичеві хотілося подати Котляревського галичанам не в оригіналі, а в підгірськім киптарі». Унаслідок цього «Дівка на виданню, або На милованнє нема силування» не могла вважатися твором І. Котляревського, а мала свого автора – о. Івана Озаркевича (за І. Котляревським). Таке ж можна сказати й про «Жовніра-чарівника».
Третьою обробкою о. І. Озаркевича було «Весілє, або Над цигана Шмагайла нема розумнішого», в основі якої лежала п'єса теж східноукраїнського автора – слобожанина Степана Писаревського «Купала на Івана».