Полемічна література і полемізм як явище
Зіставлення української полемічної літератури з літературою європейського Ренесансу виразніше виявляє в українських полемічних творах діалектичне поєднання гуманістичних принципів з широкими і вузькими релігійними питаннями. В естетичному плані полемічність сприяє виявам ширшого, реалістичнішого підходу до дійсності, конкретизації й індивідуалізації художніх образів, перетворенню художньої правдивості на засіб виміру й вираження ідейного змісту. Ідейно-естетичні особливості української полемічної літератури, зокрема "Треноса", виступають особливостями даної літератури і твору, а також виявляють певну типологію на зональному /слов’янському/ і регіональному /європейському/ рівнях. До них треба віднести принципово значиме використання фольклору; усвідомлення причетності до вселюдської культури, національних особливостей, гармонійної цілісності культури власного народу; розрахованість як на читача, так і на слухача, в тому числі й масового; загальновиражена ритмічна побудова твору; енергійні короткі сюжети, які швидко розвиваються; драматургічна діалогічність; стисла символічна образність.
Полеміка в європейській літературі виникла між католицтвом і католицькою церквою та всіма західно- і середньоєвропейськими протестантськими опозиційними рухами, по суті рухами національного утвердження європейських народів — кальвінізмом, лютеранством та ін. Полеміка ж між православ’ям та католицтвом була полемікою між двома офіційними церквами. Але православ’я теж було пов’язане з грандіозним національно-визвольним рухом. Тому полеміка між православ’ям та католицтвом і унією як однією з форм католицької експансії доповнювала органічно усю загальноєвропейську полемічну картину, будучи її невід’ємною складовою частиною, Вона замикала кільце опозиційного оточення католицизму у загальноєвропейських масштабах. Об’єктивно в ході цієї полеміки проти католицизму захищались принципи ренесансного гуманізму.
Гідне місце української полемічної літератури, творчості кращих її представників, як М. Смотрицького, у контексті боротьби європейської ренесансної літератури за гуманізм забезпечувалось самим типом її художнього мислення.
Яскравим твором цього напрямку також є “Синопсис” — по-своєму унікальна, бо є першим за останнє століття перевиданням колись одного з найвідоміших, а нині знайомого переважно лише спеціалістам Києво-Печерського видання, що має довгу, але промовисту назву: "Синопсис Київський, або коротке зібрання з різних літописців про початок славено-рóссійського народу і першопочаткових князів богоспасаємого града Києва, про житіє святого благовірного великого князя Київського і всія Русі першого самодержця Володимира, і про спадкоємців благочестивої держави його Рóссійської, аж до пресвітлого і благочесного государя нашого царя і великого князя Олексія Михайловича, всія Великої і Малої, і Білої Русі самодержця". Жодне з українських історичних писань XVII ст. не мало такої довгої, славної і складної історії, й не зазнало по тому такої нищівної критики, як "Синопсис". Протягом XVII — XIX ст
Доля судила так, що саме "Синопсис" став у Російській імперії XVIII ст. найпоширенішою та найпопулярнішою книгою з вітчизняної історії, і був нею протягом цілого сторіччя, ". . . . і не буде дивним, якщо ми відзначимо, що дух "Синопсиса" панує й у нашій історіографії XVIII століття, визначає смаки й інтереси читачів, служить вихідною точкою для більшості дослідників, викликає протести з боку найбільш серйозних з них, — одним словом, служить ніби основним тлом, на якому відбувається розвиток історичної науки минулого сторіччя", — писав у кінці XIX ст. П. Мілюков про російську історіографію нового часу. Навіть на сьогодні "Синопсис" загалом продовжує лишатися однією із найбільш цитованих пам’яток української історіографії.