Проблеми двомовності в Україні. Суржик

 Термін каже сам за себе: суржик — це погана мова, і згадка про неї, принаймні в публіцистичних дискурсах, одразу тягне оцінковий шлейф «зрада, мовне відступництво, манкуртство». Хоча, слід визнати, що всупереч власним намірам автори вже самою термінологією взаконюють для кровозмісного монстра нормальний мовний статус: суржикова мова; суржиковане спілкування; суржикізм; суржикомовна людина, суржикомовець, суржикомовний радянський народ, суржикомовність, суржикомовні школи, суржифікація української мови; суржикові інкубатори (російсько-українські школи), суржикова політика (концепція про дві рідні мови), суржиковий світогляд, суржикомислячий українець (амбівалентна свідомість, історичне безпам’ятство, національний нігілізм тощо); літературизований, текстуалізований суржик; суржиковані оповідання. Слово, в якому закодовано цілий спектр етнонаціональних, суспільно-політичних негативів, начебто чинить опір будь-якому спокійному, виваженому значенню; до того ж, по-моєму, важко абстрагуватися від звукового символізму шиплячого приголосного «ж»: він, кажуть психолінгвісти, приблизно такий самий, як і нечистої мови: «поганий, грубий, негарний, важкий, небезпечний, злий».
 Оцінковий шлейф, що претендує на субстанційні характеристики суржику, звичайно ж розмиває, як було сказано, його поняттєву сутність, а тому й певна дражливість терміна, і певна термінологічна сваволя, настійна потреба відхреститися від «мовної нечистоти» у біографії недолугого дитяти даються взнаки. Утворився доволі чисельний ряд лексем, яких вільно уживають на позначення суржику. Іноді трапляється «язичіє», питома семантика якого («старослов’янська мова з домішками елементів російської і староукраїнської мов, західноукраїнських діалектів») та москвофільська заангажованість легко екстраполюються на українсько-російський гібрид. Своєю популярністю парадигма суржик — язичіє мусить завдячувати Іванові Франкові, який у відомій статті «Двоязичність і дволичність» так окреслив мовну особистість Івана Наумовича, суржикомовця, що ось-ось перейде на російську:

Язикове роздвоєння,. . . намаганє писати для простого люду чистою народньою мовою, але про «висші» справи і навіть у приватних листах уживати язичія, що мало бути сурогатом і переходом до російської мови, яка робиться його національною мовою.

 Кровозмісне дитя живе також під псевдонімом «жаргон». Роман Смаль-Стоцький у праці «Українська мова в совєтській Україні» застосовує термін «малоросійський жаргон» до мови поросійщеного українського міста:

Царська Росія забороняла українську мову й наказувала вчитися московської. Червона Москва має нову, придуману. . . Кагановичами, методу «орусєнія», вони називають московську мову на Україні й малоросійський жаргон шахт, заводів, фабрик та міста — справжньою українською мовою, а мову, справжню українську мову трудового селянина — мовою неграмотних дядьків, баби Параски, баби Палажки.

 Василь Чапленко у праці «Дещо про мову» послуговується терміном «жаргонізація» на позначення такого мовного акту, в якому наявні елементи систем двох або більше мов. Юрій Шевельов уважав за необхідне диференціювати мовну мішанину і термін жаргон застосовував тільки до міського мовного побуту, а власне суржик закріплював за аналогічною мовою села. Віддалена периферія семантики терміна жаргон у принципі припускає позначення ним неправильної, викривленої мови, хоча тут радше йдеться про макаронічне мовлення, українську мову, пересипану російськими словами, а не про гібридні зрощення.

Сучасна метамовна рефлексія охоче замінює суржик жаргоном. І навіть не тому, що енциклопедія «Українська мова» таке ототожнення легалізує: «У широкому розумінні жаргоном часом називають мову неосвічених верств суспільства, зокрема спотворену міжмовною інтерференцією»

Сучасний носій мови й навіть пересічний фаховий філолог менш за все схильні розуміти жаргон як насамперед корпоративну мову, а зазвичай механічно кваліфікує власне жаргонізми як лайку, непристойність, вульгарність. А оскільки сам термін, та ще й із тим самим «ж» у звуковому складі, доволі емоційний та інформативний, все ж таки живе у його свідомості, то й механічно переноситься у площину тих явищ, лайкою яких і не назвеш, але мовною аномалією, а отже непристойністю — назвати точно можна. У розмовному мовленні професійних філологів не раз траплялося чути, як уживаний суржикізм супроводжується вибачливою фігурою «як кажуть у жаргоні». Що вже казати про журналістські дискурси з їхньою доволі характерною термінологічною аморфністю: «В Оксаниних [Забужко] русизмах-жаргонізмах — реальне життя української мови; не консервованої у книжках неіснуючої мови членів Спілки письменників. З іншого боку, це не суржик перевертнів» [«Книжник-ревю», 2001, №13].

 Ті, хто більш-менш прихильно ставиться до суржикової мови, схильні вважати її територіальним діалектом. Хто ці прихильники кровозмісного покруча? Ті, для кого показова психологія «тутешніх»: у нас так говорять, а отже, це припустимо і правильно. Цілком імовірно, що людина весь вік прожила у суржиковому мовному світі, проговорювала цією мовою своє життя та емоційний досвід. Це тонко помітив Тарас Возняк:

Звичайно, суржики не визнаються за справжні у традиційному сенсі мови. . . . Однак, о-мовлюючи для їх носіїв світ, у чомусь вони є з ними рівні. Звичайно, суржик існує ніби у тіні мови, у чомусь є несамодостатнім, однак онтологічно він виконує функцію аналогічну — є основою світу людини. . . . Принаймні навіть з чисто гуманних міркувань ми не маємо права відмахуватися від них і не бачити за ними проблем міліонів людей, їх інакшого, у чомусь, можливо, збідненого, але для багатьох актуального і, можливо, єдиного світу. [Тарас Возняк. Тексти та переклади. — Харків: Фоліо, 1998, с. 260–261]

1 2 3 4 5 6 7

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні