Розвиток індійського кінематографу

Народжена 1955 року в Пуні – одному з центрів індійської кіноосвіти, в сім’ї політичного діяча та соціальної працівниці, Сміта Патіль не одразу визначилася зі своїм покликанням. Її шлях у кіно пройшов через телебачення – після закінчення Національного інституту кінематографії вона деякий час була диктором новин державної регіональної телекомпанії Дурдаршан, а її акторська кар’єра розпочалася з фантастичної стрічки – дипломної роботи Аруна Кхопкара. По-справжньому талант Сміти Патіль розкрився у співпраці з Ш’ямом Бенегалом – режисером, який дебютував у великому кіно того ж 1974 року і вже наступного запросив її на другопланову роль до своєї картини «Кінець ночі», що розповідала про деспотизм сучасних поміщиків над сільськими мешканцями в індійській глибинці. Патіль зіграла Рукміні – дружину одного з антигероїв, яка гине внаслідок стихійного бунту, спричиненого діями свого чоловіка та його братів.

У Сміти Патіль-акторки майже не було періоду навчання, її інтелігентна манера гри далека від експресивних перебільшень і позначена глибоким психологічним прочитанням ролі, емоційною стриманістю і природністю поведінки на екрані. У цьому вона завжди залишалася вірною собі, навіть коли погоджувалася працювати для комерційного кіно, що засвідчують такі відомі у нас стрічки з її участю, як «Полум’я» Раджеша Сетхі (1986) або хіт кінця 80-х «Танцюй, танцюй» Б. Субхаша (вийшов на екрани після її смерті 1987-го). У подібних фільмах вона є своєрідним камертоном, її присутність надає сюжетові змісту та олюднює, якщо не піднімає на вищий рівень, нехитру жанрову схему комерційних стрічок. Причин, чому виконавиця такого масштабу приймала пропозиції на участь у масовому кіно можна знайти кілька, в основному – це спосіб популяризації кіно авторського. В індійському кінематографі така ситуація звична, думки різних його представників складають враження, що тут існує досить помірковане ставлення до комерційного кіновиробництва творців «нової хвилі» – режисерів, сценаристів, акторів. Напевно, в цьому й криється філософська гармонія як питома риса індійської культури.

Героїні Сміти Патіль у «паралельному кіно» запам’ятовуються ініціативним характером – це особистості, приречені безуспішно боротися зі стереотипами, архаїчними законами, за якими живе суспільство та через які воно розглядає Жінку. Вже невдовзі після дебюту Сміта Патіль зіграла у стрічці Ш’яма Бенегала «Пробудження» (1976), де йдеться про перетворення, спричинені організацією молочного кооперативу в одному з індійських сіл. Передусім зміни відбуваються на особистісному рівні та відображені на прикладі керівника кооперативу – представниці касти недоторканих, що, попри свою активність та яскраву індивідуальність, безсила проти чоловіка-маргінала й змушена коритися йому, як велить традиція

Наступна, спільна з Ш’ямом Бенегалом стрічка «Роль» або «Важка роль» (1977, оригінальна назва «Bhumika»), за яку Сміту Патіль вперше було відзначено національною кінопремією, базується на реальних фактах біо- графії кінозірки 40 – 50-х років Ханси Вадкар. Лейтмотив фільму – варіант історії про «птаху в золотій клітці»: популярність для головної героїні (Уші) стає кармою, що має невтішний зворотній бік – у реальному житті Уша джерело прибутку для чоловіка та предмет всезагального захоплення, що аж ніяк не допомагає їй віднайти розуміння та досягти особистого щастя, руйнуючи усі спроби вирватися із зачарованого кола, створеного ставленням до неї як «ідола» і як до жінки зокрема. Сміта Патіль у цій ролі тонко, зсередини передала всю гаму почуттів Уші, тим більше, що сама картина має ліричний, камерний характер і головна героїня показана надто зблизька. Водночас тут Сміта Патіль мала нагоду діткнутися близької їй теми – долі актриси, і через цю призму викласти власний пережитий досвід. Невдовзі вона здобула ще одну можливість продовжити екранне дослідження героїнь своєї професії у фільмі «Анатомія голоду» (реж. Мрінал Сен, 1980). У цьому разі не потрібно було вживатися в когось іншого, по-суті втілюючи саму себе – актрису, що разом із знімальною групою приїжджає у бенгальське село на зйомки картини про голод 1943 року. Сміта Патіль вкотре довела свій професіоналізм, проявила неабияку самокритику, публічно препаруючи власне я. Це аналітичний, майже документальний за відвертістю твір, в якому кінематографісти чесно показали перипетії роботи над матеріалом та виявили малоприємні для себе сторони процесу, з них дізнаємося, що захоплення темою, навіть такою трагічною, серед творчих людей – думаючих і начебто співчутливих, часто має прихований егоїстичний підтекст, а тому далеке від справжнього усвідомлення пережитого людьми горя.

Серед інших ролей Сміти Патіль варто пригадати Савітрі з фільму Джаббара Пателя «Ранок» (1985) – молоду інтелігентку, дружину заможного чоловіка, яка після університету їде працювати в жіночу колонію. Зіткнення з «іншою» реальністю змінює світогляд Савітрі, однак не її мету – тут вона знаходить своє істинне покликання, яке бачить у підвищенні самосвідомості ув’язнених. За цю роль Сміта Патіль 1986-го року отримала приз міжнародної асоціації кінокритиків ФІПРЕССІ. Удостоєна кількох найвищих нагород національної кіноасоціації, акторка була членом журі міжнародного кінофестивалю в Монреалі, 1984-го року в Ля Рошелі та Парижі відбулися прижиттєві ретроспективи її фільмів. Відтак Сміта Патіль стала першим представником азійського кіно, удостоєним такої честі.

1 2 3 4 5

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні