Розвиток книгоопису з X до XVIII століття
План
1. Розвиток книгоопису з Х до XVIII ст.
2. Поняття бібліографічного опису, його функції, вимоги до нього
Потреба складати описи документів виникла в стародавні часи, коли появилися відносно великі зібрання писемних творів. На ті часи то були книги. Найдавніший опис з збережених списків книг знайдено на шумерській череп'яній таблиці (2000 р. до н. е. ). Оскільки в ті часи книги не мали назв, у ній наведено перші рядки текстів більше ніж 60 творів. Та вже на таблицях з бібліотеки ассирійського царя Ашшурбаніпала (VII ст. до н. е. ) в кінці тексту зазначалися деякі бібліографічні відомості: назва твору, номер таблиці, перші слова наступної таблиці, ім'я власника оригіналу, а якщо таблиця була копією, то й ім'я переписувача.
Видатний вчений і поет Стародавньої Греції Каллімах (III ст. до н. е. ) створив першу з відомих бібліографічних праць — "Таблиці тих, що уславилися з усіх галузей знань, і того, що вони написали у 120 книгах". Бібліографічні описи в цій праці відзначалися детальністю і точністю, єдиним підходом до їхнього складання. Цікаво, що Каллімах уперше став виносити на початок опису ім'я автора.
У Середні віки духовна культура і світська освіта концентрувалися в монастирях і соборах, котрі мали невеликі за обсягом (декількасот примірників) бібліотеки. Рукописні книги в ті часи мали велику матеріальну цінність і становили важливу частину церковного майна, тому на них складали інвентарні описи. У них містилися короткі відомості про книги: назви творів, прізвища авторів, кількість сторінок, опис оправи, звідки книга надійшла. Проте бібліографічна культура тих часів була на вельми низькому рівні. Поява друкованої книги в епоху
Відродження висунула нові завдання перед книгоописом і сприяла швидкому його розвитку. Виникла необхідність характеризувати не тільки кожен примірник твору, а й видання в цілому. До опису були введені нові відомості -- про місце і рік видання, імена видавців. Завдяки цьому стало можливим розрізняти різні видання одного й того ж твору.
Подальший розвиток книгоопису пов'язаний з діяльністю відомого швейцарського вченого і бібліографа Конрада Геснера. Він склав видатну бібліографічну працю "Загальна бібліотека, або Найповніший каталог усіх писаний трьома мовами: латинською, грецькою та єврейською. . . " (1545—1555), бібліографічні описи в якій були винятково повними для свого часу
До елементів опису, які подавали в той час до бібліографічної характеристики друкованої книги, входили заголовок, назву твору, прізвища перекладача, видавця, відомості про друкарню, рік видання, формат, номер тому, іноді, як у Геснера, кількість аркушів. !
Ми не маємо списків книг церковних, монастирських бібліотек Київської Русі, є лише побіжні свідчення, на основі яких можна зробити висновок, що методика складання описів у цілому не відрізнялася від методики складання описів книг у Західній Європі. Описи починалися з короткої назви, багато уваги приділялося характеристиці зовнішнього вигляду книг.
Розвиток книговидавничої справи у XVII—XVIII ст. сприяв зростанню кількості та обсягу фондів бібліотек, зростанню кількості книговидавничих каталогів, розвитку бібліографічної діяльності. Стали появлятися праці з теорії книгоопису, розроблятися перші інструкції зі складання описів книг для каталогів великих бібліотек. Найвизначнішою з таких інструкцій став "Вступ" Томаса Хайда до третього видання друкованого каталогу Бодлеянської бібліотеки в Оксфорді (1674). Т. Хайд проголосив найважливішу вимогу до складання кни-гоописів — забезпечення їхньої однаковості, тобто необхідність створення опису під єдиною формою прізвища автора у заголовках творів, виданих у різних його формах (прізвище, псевдонім). У друкованих каталогах цієї бібліотеки на публікації університетів і коледжів уперше були складені описи, що починалися з назви цих навчальних закладів, тобто було використано заголовок, що містив назву організації.
У Росії в XVII ст. появляються зведені списки книг монастирських бібліотек, створені за наказом патріарха Никона. Послідовність елементів опису, хоч її не завжди дотримувалися, така: назва книги, формат, матеріал, з якого її зроблено, кількість сторінок або глав, примітки про стан книги або ім'я особи, яка її подарувала. У 1665 р. надрукована визначна бібліографічна праця "Зміст книг, хто їх склав. . . ", автором якої вважають книгохранителя московської друкарні Сільвестра Медведева. За технікою описів вона не поступалася кращим зарубіжним зразкам. У цій праці вперше в Росії було застосовано заголовок, що містив ім'я автора. В описах надавалися відомості не тільки про авторів, а й про перекладачів, видавців, для друкованих книг зазначалися місце і рік видання, друкарня, а також розкривався зміст збірників — подавалися початкові слова всіх творів, що увійшли до збірки.
У XVIII ст. досягнення минулих часів у книгоописі закріпилися; ідеї, висунуті раніше, дістали практичне втілення і поширення. На цей час опис став одним із найважливіших засобів пошуку документів у бібліотеках. Появилася велика кількість друкованих каталогів у вигляді книжкових видань, що надавали відомості про назви й авторів книг, формат, місце і рік видання, ім'я видавця. Перші такі каталоги в Росії видавала Бібліотека Академії наук. Один з них, відомий як "Камерний каталог", став важливою віхою в розвитку практики книгоопису в країні. Описи в ньому містили ім'я і прізвище автора в родовому відмінку, назву твору, підзаголовні дані, місце і рік видання.
Наприкінці XVIII ст. появилася перша національна інструкція з книгоопису, яку уряд Франції розіслав для впорядкування на місцях націоналізованих книжкових зібрань. Уперше опис призначався для карткових каталогів.