Становлення Української Православної Церкви (1988-1992)

План

Вступ

1. Трансформація українського екзархату РПЦ в автономну Українську Православну Церкву

2. Намагання керівництва УПЦ здобути автокефалію

3. Криза УПЦ і становлення її як невід’ємної частини РПЦ з формальними ознаками автономної церкви

Висновки

Список використаних джерел та літератури

 

Вступ

Актуальність теми дослідження. Нашим завданням є комплексне дослідження становлення Української Православної Церкви від українського екзархату РПЦ до УПЦ МП формації 1992 року. Для виконання цього загального завдання необхідно проаналізувати перш за все трансформацію українського екзархату РПЦ до статусу «умовно автономної» церкви (томос від 27 жовтня 1990 року). Кульмінацією розвитку УПЦ в цій якості стали змагання за автокефальний статус (собор 1-3 листопада 1991 року і наступні події). Політика церковної Москви спрямована проти автокефалізації УПЦ привела до кризи УПЦ. Ця церква залишилася у канонічній єдності із Московським патріархатом, де-факто відмовившись від фактичної самостійності та свого Предстоятеля митрополита Філарета (Харківський собор 27 травня 1992 року), який заснував власну юрисдикцію - УПЦ КП. Єпископат УПЦ ідеологічно обґрунтовував новий курс як «відновлення церковної соборності» після років одноосібного правління митрополита Філарета, а також завіряв керівництво України у власній вірності ідеям автокефалії УПЦ. Новий ідеологічний курс був віддзеркаленням переходу до етапу боротьби за самозбереження, яка тривала в 1992-1999 роках. Релігієзнавчий аналіз усіх аспектів трансформацій УПЦ, що відбувалися на етапі її становлення, повинен мати системний характер, щоб від опису перебігу подій переходити до розуміння суті драматичних колізій інституційного становлення УПЦ МП.

Аналіз досліджень і публікацій. Джерельна база дослідження представлена: дисертаційними роботами (наприклад, Бутинський В.   “Юрисдикційний статус українського православ’я і перспективи канонічного оформлення помісної церкви: релігієзнавчі та еклезіологічні рефлексії (1991 – 2013 рр. )”),   монографіями (Єленський В. “Релігія після комунізму (Україна в центрально-східноєвропейському контексті)”), науковими статтями, які написані в церковних вісниках (Отклики Предстоятелів помісних Православних Церков на обрання Митрополита Київського і всієї України Володимира, Митрополит  Волоколамський Іларіон “К вопросу о канонических предпосылках Харьковского Архиерейского собора Украинской православной Церкви 1992 г. ”), документами (Документы Архиерейского Собора Русской Православной Церкви), статутами (Статут про управління Українською Православною Церквою) та постановами (Постанова Всеукраїнського Православного Собору 25-26 червня 1992 р. )  Соборів.

Мета даної роботи обумовлена актуальністю обраної теми і полягає у необхідності нового всебічного й об'єктивного розгляду історичних трансформацій УПЦ у контексті суспільно — політичних трансформацій періоду перебудови і незалежності.

Для досягнення зазначеної мети визначено наступні завдання:

  • дослідити становлення УПЦ від українського екзархату РПЦ до УПЦ МП формації 1992 року;
  • проаналізувати стратегії самозбереження УПЦ МП в 1990 — ті роки;
  • визначити місце та роль Харківського Собору 1992 року в створенні і розвитку УПЦ.

Об’єктом дослідження є період становлення УПЦ від 1988 до 1992 року

Предметом – виступає юрисдикційний  статус Українського Православ'я та канонічні підстави оформлення Помісної Церкви.

 

1. Трансформація українського екзархату РПЦ в автономну Українську Православну Церкву

Український екзархат РПЦ мав деякі важливі особливості своєї ідентичності на момент релігійного відродження, пов’язаного із демократизацією під час перебудови та лібералізації політики СРСР в релігійній сфері в зв’язку із святкуванням Тисячоліття Хрещення Русі (1988 рік). Головними тут були не давні традиції Київської митрополії, а формальне існування УРСР. «На чітко окресленій території УРСР складається «закінчене» суспільство із своїм робітничим класом, інтелігенцією, бюрократичною елітою і всіма «протодержавними» або «квазідержавними» інститутами – міністерствами, академією, університетами, спілками письменників і взагалі всім чим завгодно» [41, с. 11]. Ця система умовної радянської державності України була результатом вимушених поступок Москви, стратегія і тактика яких детально проаналізована в спеціальному дослідженні професором               С. Єкельчиком [17, с. 269]. Існування екзархату в 20-30-ті роки XX століття було покликане протистояти намаганням українських православних досягти автокефалії [31, с. 112]. Після Другої світової війни існування екзархату було однією із умов примирення бувших греко-католиків із вимушеним єднанням з РПЦ [40, с. 352]. Наталя Шліхта доводить, що призначення в 1966 році етнічного українця на київську кафедру було вимушеною поступкою бувшим греко-католикам, незадоволеним російським походженням попередніх митрополитів. Але при цьому конституювання Київського екзархату як цілісності так до кінця і не відбулося. Бувші греко-католики активно зберігали власну ідентичність. Проросійська та проукраїнська орієнтація важлива серед православних України в 20-30-ті роки після Другої світової втрачає власну значимість, оскільки усі зусилля православних були спрямовані на виживання в якості релігійної спільноти. Разом з тим, ще з кінця 1960-х років митрополит Філарет досяг того, що усі рішення щодо українського православ’я не приймалися у Москві поза спиною екзарха [31, с. 190]. Можна сказати, що існування екзархату та лідерство митрополита Філарета як авторитетного і навіть авторитарного глави українських православних полегшили виникнення УПЦ, але не стало гарантією її безпроблемного розвитку. Саме виникнення на основі Київського екзархату, відбулося в переломному 1990-му році в два етапи: розширення самостійності екзархату в січні та виникнення УПЦ як церкви із правами широкої автономії та власним статутом в жовтні.

1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні