Сучасна мовна ситуація в Україні

  1. Українська мова і двомовність

Доводиться чути традиційні аргументи щодо нехтування українською мовою і надання переваги російській. Перший найістотніший – українська мова нібито не може забезпечити в повному обсязі соціокультурні й науково-професійні запити сучасної людини. Другий – складність оволодіння українською мовою для російськомовного громадянина. І третій – какая разниця, який язик, шо український, шо руський – аби жити добре було.

Що тут можна сказати? Просто не треба шукати причин. Українська мова спроможна задовольнити любі запити. Якщо її не гнобити і не гнітити.

Не можна вважати серйозною перешкодою і якусь особливу складність граматики української мови, що нібито заважає володіти нею.

Цілком очевидно, що головні причини шаленого супротиву українській мові лежать не у лінгвістично-філологічній, а передусім у політичній і морально-етичній площинах. Не може бути українського народу без української мови.

Головним знаряддям для удару по українству, по самому його існуванню обрано вимогу надати в Українській державі російській мові -  статусу другої державної або офіційної. Для практичного буття що одне, що друге однакові за своїми наслідками – смертельно-рунівними для української мови, для нації і держави вцілому. Це тверження не є перебільшенням, оскільки у умовах офіційної двомовності повна й остаточна перемога російської мови є питанням лише часу.

Ті, хто домагаються другої державної і «двомовності», добре усвідомлюють, що наслідком цього їхнього «восстановлєнія справєдлівості» буде фактичне знищення українців як окремого народу, і України як суверенної і незалежної держави.

Це положення тим більш актуальне, що історія не знає прецедентів нормального співіснування двох різних народів і держав, які вважали б рідною одну й ту ж саму мову.

Однак двомовність не буває вічна, її терези ніколи не завмирають, бо мова, хоч би як вона не тяжіла до усталеності, загалом не є величиною сталою. Двомовність – це зло, яке всякий здоровий суспільний організм намагається так чи інакше позбутися. Інша річ – як саме це робиться: спрокволя чи рішуче, нервовим сіпанням угору свіжих наростей чи твердим терплячим переконанням та особистим перекладом, війною чи цивілізованою революцією. Вочевидь доля мови невіддільна від долі народу. Прогнозувати можна щонайменше п'ять варіантів розвитку мовної ситуації в Україні:

  1. варіант – переможе українська літературна мова;
  2. варіант – переможе російська літературна мова;
  • варіант – переможе суржик;
  1. варіант – переможе український територіальний варіант російської мови;
  2. варіант – переможе зросійщена українська мова.

А те, що доля чекає українську мову у майбутньому залежить тільки від громадян.

 

3. Українська мова у ЗМІ

Земна  цивілізація з п багатою історією та культурою — це, в уявленні Ю. Завгороднього, яскраве мозаїчне панно, де кожен народ — від найчисленнішого до найменшого - представлений у вигляді коштовного камінця чи шматочка смальти. "Коли випадає з тої панорами якийсь шматочок з власної немочі, або його нахабно вибивають відбійним молотком, у кожному разі біднішає наше загальнолюдське панно"1, зазначає письменник. Скільки ж сірих плям замість яскравих камінців з'явилося на ньому лише за останнє століття?! Тільки за сімдесят років існування новітньої російської імперії під назвою СРСР зникло більше сімдесяти мов. В Україні ж мова титульної нації не лише не підтримується владою, не лише не має державного захисту, а повсюдно принижується й упосліджується.

Тим часом мова — "найважливіша частина нашої особистості, нашої поведінки, нашої думки, вона — тіло цієї думки, визначає ступінь нашої свідомості, є своєрідним її мірилом, — наголошує мовознавець О. Сербенська. - Мова якнайтісніше пов'язана з духовним світом, сферою почуттєвого, з "розумом серця" — і усвідомлення того, що таке мова, як і за якими ознаками вона живе, що зберігає, а що руйнує її організм, яка її роль у житті людини і народу, виробляє здатність не піддаватися впливам середовища, якщо воно затягує. І насамперед за мовною ознакою людина шукає собі подібних, або, як кажемо, ідентифікує себе"3.

Згідно з переписом 2001 р. українці в Україні становлять 77,8% від загальної кількості населення (за переписом 1989 р. було 72,7%), росіяни - 17,3% (за переписом 1989 р. - 22,1%)

Українську мову вважає рідною 67,5% населення України, що на 2,8% більше, ніж за даними перепису 1989 р. Російську мову визначили як рідну 29,6% населення. Порівняно з попереднім переписом цей показник знизився на 3,2%. Це, безперечно, розвінчує московський міф про переважну російськомовність етнічних українців. Проте, як справедливо зазначає політолога Олег Медведев, визнання української мови рідною ще не означає використання її в повсякденному спілкуванні.

Слід зазначити: не один рік триває дискусія про те, що саме має бути покладено в основу мовної політики — національний склад, уявлення про рідну мову чи реальне поширення тієї чи тієї мови. "Найзатятіші українофіли апелюють до перших двох критеріїв, до глибоких генетичних кодів, патріотичних почуттів та морального обов'язку. Раціональнішою здається позиція тих, хто вважає, що мовна політика має базуватися не на етнічній ідентифікації, а все-таки на мовній. Хай буде так, — погоджується О. Медведев. — Але коли вже нас, україномовних, у державі на загал 50%, то де наша половина телебачення, радіо, газет, кіно, естради тощо?"4. Український телерадіоефір, за оцінками фахівців, на 90% заповнений чужоземною, агресивною, насильницькою, порнографічною масовою "культурою", брехливою й цинічною рекламою. Велика кількість телерадіоорганізацій годує українських громадян спримітизованими витворами різних сурогатів, видаючи їх за модерне мистецтво, пропагує "естетику зла", денаціоналізує, зросійщує, американізує й навіть африканізує дітей, підлітків, молодь. Псевдобізнесова, псевдоринкова політика, у якій застрягла переважна більшість телерадіоорганізацій, аж ніяк не допомагає утвердженню високих духовних, моральних, національних ідеалів, української патріотично-громадянської свідомості. Навпаки, велика кількість так званих рейтингових передач - це витончений засіб масового перепрограмування, російщення, нівелювання природної сутності українців, знищення культурно-національного життєвого середовища. В Україні, по суті, відсутній український інформаційний простір.

Національна рада з питань телебачення і радіомовлення 14 квітня 2004 р. вперше за десять років свого існування всебічно розглянула та об'єктивно оцінила мовну ситуацію в інформаційному просторі України. Наслідком стало рішення "Про виконання законодавства України щодо мови телерадіопередач і програм" та "Рекомендації щодо визначення мови програм і передач у програмних концепціях телерадіоорганізацій, які ведуть мовлення на території України або претендують на отримання ліцензій". Рішення й рекомендації базуються на 10-й статті Конституції України, 9-й статті Закону України "Про телебачення і радіомовлення", де зазначено, що "телерадіоорганізації ведуть мовлення державною мовою. Мовлення на певні регіони може здійснюватися також мовою національних меншин, що компактно проживають на даній території".

Захищаючи право українців на отримання телевізійного та радіопродукту (інформація, культурологічні, соціально-економічні, політичні, спортивні передачі тощо) державною мовою, Національна рада взяла під додаткову опіку мови національних меншин, визначивши порядок використання їх у програмах телерадіокомпаній.

Отже, видно, що мовна ситуація у ЗМІ не дуже хороша: російськомовна преса в Україні становить дві третини загального обсягу друкованих засобів масової інформації, більша частина телепередач транслюються російською мовою, а книговидання є дуже занедбане.

 

4. Сучасна мовна ситуація у навчальних закладах України

Знання починаються зі школи. Назріла гостра , невідкладна справа: в усіх без винятку навчальних закладах, з низу і до ВНЗ, навчати молодь державної мови. Повинна бути точно встановлена дата, після якої у нашій державі жоден про освіту не може обійтися без графи про засвоєння державної мови. Це має бути повсюдна норма, тобто необхідний закон.

Проте, варто сказати, що відсоток дітей, які навчаються російською мовою, зменшився за 15 років незалежності з 54 до 24, тобто більше, ніж удвічі. Шкільна освіта російською мовою збереглася переважно на південному сході. На решті території України вона практично ліквідована. Менше 3% школярів навчаються російською мовою в центрі та на заході країни. У Києві, де більшість жителів розмовляє російською мовою, збереглися лише шість шкіл із російською мовою навчання – з 452! утім, якщо українізація закладів освіти йтиме такими самими темпами, то російських шкіл не буде і на південному сході (залишаться хіба що в Криму та Донбасі).

Із вищою освітою справа ще краща. Сьогодні лише 16% студентів ВНЗ І-ІІ рівня акредитації та 19% студентів ВНЗ ІІІ-IV рівня акредитації здобувають освіту російською мовою. У 19 регіонах України, в тому числі в Києві, вищої освіти російською мовою практично більше немає! (дивіться таблицю у додатку)

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні