Україна в період революції 1905-1907pp.

На початку XX ст. Російська імперія пережила кілька великих потрясінь: економічну кризу 1900-1903 pp. , ганебно програну війну з Японією (1904-1905) і першу російську революцію 1905-1907 pp. Економічна криза привела до розорення багатьох дрібних і середніх підприємств, зростання безробіття і утворення великих монополістичних об'єднань. Загострилися відносини між трудівниками і капіталістами, активізувалася діяльність нелегальних політичних організацій, що виступали за повалення царського самодержавства і встановлення демократичної республіки. У період кризи відбулися великі страйки робітників у Петербурзі, Москві, Харкові, Ростові-на-Дону, Катеринославі, Одесі та інших Містах.

У 1900 р. група студентів з українофільських гуртків Харкова створила першу в російській частині України українську політичну організацію — Революційну українську партію (РУП). Серед її керівників були Д. Антонович, О. Русов, Б. Камінський і Л. Мацієвич. Першим програмним документом РІП стала брошура «Незалежна Україна», написана харківським адвокатом М. Міхновським (1873-1924).

Цей документ містив ряд важливих націоналістичних положень: 1) мета партії — створення незалежної української держави; 2) лідер національного руху — інтелігенція, яка служить своєму народові; 3) ціна досягнення головної цілі — будь-яка, включаючи насильницькі дії; 4) основні принципи боротьби — «хто не з нами, той проти нас», «Україна для українців», «переможемо або помремо»; 5) ніяких компромісів' з поміркованими українцями.

Незабаром у РУП стався розкол, оскільки багатьом її членам не подобалися націоналістична категоричність та безкомпромісність висунених у брошурі Міхновського ідей. У 1902 р. міхновці, не маючи широкої підтримки всередині РУП, створили окрему від неї Українську національну партію (УНП). У 1903 р. від РУП віділилася ліва група на чолі з Б. Ярошевським, що утворила Українську соціалістичну партію (УСП).

Основным регіоном діяльності РУП була Правобережна Україна (Харківщина, Київщина, Полтавщина), основним об'єктом пропаганди — українські селяни, а головними формами боротьби — пропаганда і агітація. З поширенням в Україні соціал-демократи ч них ідей частина руповців переглядає свої ідейні установки і в 1904 р. створює окрему Українську соціл-демократичну спілку («Спілку»), яка на автономних правах увійшла в меншовистську фракцію РСДРП. Члени «Спілки» були упевнені, що розв'язання національного питания напряму пов'язане з боротьбою пролетаріату і розв'язанням сощально-економічних проблем.

У грудні 1905 р. на II з'їзді РУП більшість руповців на чолі з М. Поршем, В

Винниченком і С. Петлюрою прийшли до висновку про необхідність об'єднання національної ідеї з марксизмом і перетворили РУП в Українську соціал-демократичну робітничу партію (УСДРП). Відкидаючи інтернаціональний принцип побудови політичної організації і ідею демократичного централізму, УСДРП не увійшла до складу РСДРП, залишаючись незалежною політичною силою.

Група поміркованих представників українського Національного руху на чолі з Є. Чикаленком у 1904 р. створила Українську демократичну партію (УДП). Ця організація стояла на платформі лібералізму, тобто виступала за конституційну монархію, проведення широких соціальних реформ і надання Україні автономії в с ладі федеративної Росії. Незабаром від УДП відкололася частина демократів на чолі з Б. Грінченком, С. Єфремови і Ф. Матушевським, які утворили Українську радикальну партію (УРП). Після деяких сумнівів і поступок з обох сторін УДП і УРП об'єдналися в одну організацію — Українську радикально-демократичну партію (УРДП).

Загалом можна констатувати, що до початку 1905 р. в суспільстві назріли як об'єктивні, так і суб'єктивні передумови для революції. Невирішеність аграрної проблеми, посилення експлуатації робітничого класу, об'єктивна зацікавленість буржуазії в залученні її до розв'язання найважливіших державних проблем, поразка царизму у російсько-японській війні і пропагандистська діяльність нелегальних політичних партій створили сприятливий грунт для могутнього соціального вибуху.

Початком першої в Росії буржуазно-демократичної революції стали події 9 січня 1905 р. в Петербурзі. У той недільний день (його назвуть «кривавою неділею») царські війська розстріляли біля Зимового палацу 150-тисячну мирну робітничу демонстрацію, учасники якої намагалися передати Миколі II петицію про свої потреби (робітники ще вірили в доброго царя-батечку). Звістка про загибель 1200 робітників і поранения 5 тис. чоловік швидко облетіла усю країну і викликала велике обурення. «Революційне виховання пролетаріату, — писав В. І. Ленін, — за один день просунулося уперед так, як воно не могло б просунутися протягом місяців і років сірого, буденного, забитого життя».

Вже в січні в Росії страйкували 440 тис. чоловік, тоді як в попередній період у страйках брало участь приблизно 43 тис. чоловік на рік. Перша фаза революції (січень-жовтень 1905 р. ) була періодом наростання масових виступів, посилення їх політичного характеру, політизації народної маси, активізації процесу самоорганізації суспільства (утворення нових політичних партій, рад робітничих і солдатських депутатів, профспілок тощо); поширення заворушень в армії, на флоті і в селі; переплетення і взаємовплив робітничого, селянського і національно-визвольного рухів.

1 2 3 4

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні