Весільна обрядовість - важливий компонент духовної культури українців

ПЛАН

1. Характеристика історичних форм шлюбів в Україні.

2. Відображення у весільній обрядовості релігії древніх слов'ян.

3. Традиції народної весільної обрядовості та церковний шлюб.

4. Варіативність елементів матріархальної весільної обрядовості.

5. Дослідники традиційної весільної обрядовості українців.

 

1. Розвиток суспільних відносин і відповідна зміна інституційного середовища, економічні умови відтворення населення, соціальна форма організації суспільства, поступові зміни в ментальності народу під впливом трансфор- мації релігійних уявлень, соціальних та моральних норм і правил, взаємодії з ідейними і моральними стандартами інших народів – всі особливості історичного розвитку певного суспільства впливають на систему шлюбно-сімейних відносин, форми, принципи, умови укладання й існування шлюбу. Еволюція шлюбу в Україні – це органічна складова еволюції інституційної системи, поступових змін соціокультурних ментально-ціннісних засад суспільства на довгому і складному історичному шляху його розвитку.

 В Україні традиційно був поширений моногамний шлюб. Моногамія (від грецьких слів monos– один і gamos– шлюб) – це форма шлюбу, при якій чоловік одружується лише з однією жінкою, а жінка – лише з одним чоловіком

Здавна в Україні існували різні форми шлюбу:

1) викрадення дівчат;

2) шлюб-купівля;

3) договірне весілля;

4) матріархальний шлюб (сватання дівчини до хлопця);

5) сватання через сваху;

6) звільнення шляхом шлюбу від смертної кари

 Важливу роль у виборі наречених відігравали батьки. Народ вважав, що без батьківського благословення неможливо створити нормальну сім’ю. Щоправда, останнє слово-згода під час сватання та вінчання в церкві завжди були за молодими. Дівчину чи хлопця рідко примушували до одруження. В ХІХ ст. траплялися випадки, коли між батьками і дітьми виникали непорозуміння щодо майбутнього одруження. Якщо між батьками і молодими не було досягнуто згоди, то батько міг не дати приданого неслухняній доньці або позбавляв непокірного сина права на спадок його частини майна

 В основі укладання шлюбу в Україні в XVI – XIX ст. був договір (зговір, змовини, згода) між двома сторонами: батьками й родичами молодого та батьками і родичами молодої. Посередниками між ними виступали довірені особи: сват або сваха

 Серед українців в другій половині ХІХ ст. був також поширений принцип національної ендогамії: українці одружувались з українцями і надзвичайно рідко – з росіянами, поляками, євреями чи представниками інших національних меншин

 Звичаєве право українців обмежувало укладання нерівних шлюбів і насамперед між багатими та бідними. Заможні господарі неохоче родичалися з біднотою, але й бідні селяни так само вважали за краще вибирати собі пару серед рівних: “Не з багатством жити, а з людиною”, − говорилось у народі. Але інколи, щоб поправити матеріальне становище, батьки силоміць віддавали дітей у заможну сім’ю

 Одним із наслідків укладання “нерівних” шлюбів було приймацтво – поселення зятя в господарство тестя. Така практика загалом суперечила звичаєвому праву українців − патримоніальності шлюбу, коли син, одружуючись, залишався із своїми батьками, а донька “йшла у невістки”. І все ж вона була досить-таки поширеною, оскільки мала для цього соціально-економічну базу: це не тільки намагання поправити матеріальне становище за рахунок більш багатих сватів, а й компенсація дефіциту чоловіків у сім’ї нареченої

 В Україні можна виділити такі види приймацтва: 1) з волі батьків (з примусу); 2) за бажанням; 3) на запрошення

В основі першого нерідко лежали меркантильні міркування батьків, і, зрозуміло, зять-приймак дуже часто потрапляв у кабалу до тестя. Ця форма приймацтва найбільш поширеною була там, де панувала система виробітків та найманої праці (у південних районах України), а також у районах з консервативним типом господарства (на Волині, Прикарпатті). Там приймака тривалий час вважали за чужого, а 24 коли він мав залишити сім’ю, то з ним розраховувалися як з найманим робітником. І тільки після десяти років співжиття він здобував право на одержання певної частини майна

 В інших районах України поширенішим було приймацтво на запрошення. Зятя запрошували в батьківську родину дружини нерідко тоді, коли там не було синів або ж коли вони ще були малі, а сім’ю очолювала вдовиця. Коли зятя приймала вдова, він ставав главою родини, одержуючи певні права на майно, яке належало батькам дружини. У більшості губерній України, насамперед Київській, Полтавській, Харківській, приймак вважався ніби усиновленим і тому його прирівнювали в майнових правах до інших членів родини. У цих же губерніях було поширеним і приймацтво за бажанням – добровільним оселенням зятя в родині тестя

 Залежно від того, на якій основі базувалося приймацтво, склалося і різне до нього ставлення. До приймацтва з примусу, як правило, ставились негативно, а до приймака – з певною зневагою. Це йшло від того, що він не був господарем у сім’ї, не міг представляти її на сільському сході. Приймацтво за бажанням громадськістю не засуджувалося, але й схвалювалося не завжди, особливо, коли приймак не очолював родину. Щодо приймацтва на запрошення, то воно, як правило, схвалювалось: адже приймак був рівноправним членом родини, мав право голосу на сільському сході

 Важливо брати до уваги те, що обряди мали надзвичайне значення на території України, а релігійне благословення шлюбу не вважалося достойним для того, щоб молоді могли розпочати шлюбне життя. Вони не могли започаткувати родини, до тих пір, поки не виконали б ycix церемоній, наказуваних звичаєм, церемоній, що в своїй цілісності становили ритуал шлюбу. Саме тому дуже часто траплялося так, що, провівши церковне вінчання, наречені вважалися такими, що не перебувають у законному шлюбі. В таких випадках молода жила й далі у своїх батьків i фактично зоставалася тільки молодою, аж до весілля, тобто до шлюбу згідно з народним ритуалом

 Таким чином, необхідно зазначити, що в середині ХVІІІ – другій половині ХІХ століття на території України збереглися різноманітні форми шлюбу, що виникли ще в період існування Київської Русі. Однак не можна стверджувати, що дані форми були надзвичайно розповсюдженими, а слід визнати, що найбільш поширеною формою шлюбу на Україні в цей період було договірне весілля.

 

2. У весільній обрядовості українців збереглося чимало прадавніх язичницьких елементів. Вважалося, що шлюб буде щасливим тільки в тому випадку, коли молоді та їхня численна рідня виконають певні ритуали з походами, танцями, піснями, діями, примовками тощо. Прийоми цієї весільної магії збереглися в Україні аж до XX ст.  

 На думку багатьох учених (Микола Сумцов, Яків Головацький, Неоніла Здоровега) слово весілля походить від назви сонячного свята «ввселія», яке відзначалося в кожну фазу сонцестояння відповідними обрядами. Саме до таких святкових обрядів належали й шлюбні дійства. Святкуючи весняне пробудження й запліднення землі, люди самі відчували потяг до кохання, створення сім'ї, продовження роду.

 Отже, на думку дослідників переважна більшість весіль відбувалася саме в пору весняного та літнього сонцестояння, менше — осіннього та зимового. Лише після впровадження християнства перевагу стали віддавати осені, коли всі літні роботи закінчені, врожай зібраний. Крім того, весняне сонцестояння майже завжди збігається з християнським великим постом, під час якого подружнє життя не просто обмежується, а строго забороняється. Таким чином, весілля весняного сонцестояння, які одвіку узгоджувалися з циклами природи, поступово перемістилися і були підпорядковані церковному календарю.  

1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні