Вітчизняні граматики української мови

Багата факт, матеріалом, з висвітленням сучас. фонет. і морфол. явищ в істор. аспекті була праця І. Огієнка «Курс украинского языка», що вийшла в Києві 1918. У 1919 в Харкові побачив світ перший посібник з історії укр. мови для студентів «Украинскій языкъ. Краткій очеркъ исторической фонетики й морфологии» С. Кульбакіна. У наст, роки посібники для різних типів шкіл і самоосвіти, що містили, крім грамат. , і фонет. матеріал або й розділи з лексики та фразеології, почали виходити під ширшою за своїм знач. назвою: «Украинский язык» О. Синявського (1923), «Українська мова» П. Горецького та І. Шалі (1926), «Українська мова» М. Грунського і Г. Сабалдира (1926), «Українська мова» М. Наконечного (1928), «Підвищений курс української мови. Підручник для педвузів» за ред. Л. Булаховського (1931), «Норми української літературної мови» О. Синявського (1931), «Курс сучасної української літературної мови» за ред. Л. Булаховського (т. 1 — 2, 1951), «Курс сучасної української літературної мови» М. Жовтобрюха і Б. Кулика (ч. 1, 1959; 4-е вид. , 1972) та ін. У колект. праці «Сучасна українська літературна мова» (т. 1 — 5, 1979 — 83) два томи присвячені грамат. системі сучас. укр. мови. У 1992 з’явилася праця «Нариси з функціонального синтаксису української мови» І. Вихованця; 1993 вийшло друком три нових посібники з укр. мови для студентів філол. ф-тів ун-тів та пед. ін-тів — колективні «Сучасна українська літературна мова» за ред. М. Плющ (1994) і «Граматика української мови. Морфологія» О. Безпояско, К. Городенської, В. Русанівського та «Граматика української мови. Синтаксис» І. Вихованця, а 1994 — «Синтаксис сучасної української мови» І. Слинька, Н. Гайванюк, М. Кобилянської, в яких критично використано нові надбання наук. досліджень грамат. проблем укр. мови. Опубл. кілька праць з істор. граматики укр. мови: «Нарис історії української мови. Вступ. Фонетика і морфологія» П. Бузука (1927), «Історія форм української мови» М. Грунського, М. Коваліва (1931), «Історична граматика української мови» (1957), «Нариси історичного синтаксису української мови» О. Безпалька (1960), «Історична морфологія української мови» С. Бевзенка (1960), «Нариси з історичної морфології української мови» С. Самійленка (ч. 1, 1964; ч. 2, 1970), «Історична граматика української мови» М. Жовтобрюха (1970) та ін. У колект. праці «Історія української мови» (т. 1 — 4, 1978 — 83) два томи присвячені істор. морфології та істор. синтаксисові укр. мови. 1957 вийшла друком праця «Порівняльна граматика української і російської мов», призначена для студентів філол. ф-тів пед. ін-тів республіки.

 

Іван Ужевич

УЖЕВИЧ ІВАН (рр. нар. і см. невід. ) — мовознавець XVII ст. , поет.

Походив із західних районів України (Волині або Наддністрянщини). Восени 1637 р. став студентом Краківського університету. 1641 р

надрукував у Кракові віршований панегірик польською мовою на честь молодоженців Пришленських. Після цього 2—3 роки навчався на богословському факультеті Паризької Сорбонни. Є припущення, що потім деякий час працював на цьому факультеті. Був високоосвіченою людиною, вільно володів староукраїнською, старослов'янською (різних ізводів), польською, латинською мовами, був знайомий із французькою, староєврейською (гебрайською), чеською та хорватською мовами.

І. Ужевич написав для іноземців-неслов'ян латиною (ілюстративний матеріал подано староукраїнською мовою) першу відому нам граматику книжної української мови середини XVII ст. Вона дійшла до нашого часу в двох чистових рукописних варіантах 1643 і 1645 рр. ; обидва зберігаються у Франції. У працях відчутна обізнаність автора з лінгвістичними досягненнями своїх попередників — Лаврентія Зизанія та Мелетія Смотрицького; є тут порівняльний аспект. Спочатку подано слов'янську абетку в звичайному та оберненому вигляді, фонетичний коментар до літер. Другий розділ — «Про частини мови» — за традицією присвячено морфології. У ньому описано й схарактеризовано вісім частин мови — ім'я, займенник, дієслово, дієприкметник, прислівник, прийменник, сполучник і вигук. Усі іменники, як і в Мелетія Смотрицького, поділено на чотири відміни, хоча в дещо іншому порядку (це зумовлено відмінністю церковнослов'янської іменникової парадигми від живої української мови). Після кожної відміни подано приклади належних до неї слів. Прикметникову парадигму викладено серед іменникової словозміни, визначено правила творенім ступенів порівняння — звичайного, вищого й найвищого. Досить стисло схарактеризовано розряди й відмінювання займенників, а в кінці «Граматики» є окремий підрозділ «Про числівники». Широко й ґрунтовно проаналізовано дієслівні форми, подано дієвідмінювання дієслова «пановати» в усіх часах і способах, сказано про значення префіксів у дієслівному словотворенні. Значну увагу приділено висвітленню явища морфонології слов'янського дієслова, наведено приклади з польської, чеської й сербохорватської мов. І. Ужевич вирізнив 22 розряди прислівників, до яких відніс також деякі частки, сполучники й вторинні прийменники. Детально опрацьовано в синтаксичному розділі «Граматики» особливості керування в українській мові. Перший рукопис закінчується латиномовною віршованою «Епіграмою на книжку», в якій говориться про значення праці в тогочасному світі.

У манускриптах І. Ужевича яскраво відбито особливості української мови на фонетичному й граматичному рівнях, зокрема: вживання «и» замість «е», змішування и — ы, перехід е в о після шиплячих перед наступними твердими приголосними, давальний відмінок іменників чоловічого роду на -ови, вживання безособових дієслівних конструкцій на -но тощо. У «Граматиці слов'янській» наявні й діалектні особливості волинсько-поліських говорів північного наріччя української мови, а також деякі риси, притаманні білоруській і польській мовам.

Працю І. Ужевича високо оцінювали І. Франко, відомі славісти І. Добровський, В. Копітар, В. Ягич, О. Соболевський. 1970 р. Інститут мовознавства ім. О. О. Потебні АН України видав «Граматику слов'янську» фотоспособом, а один з варіантів перекладено Є. М. Кудрицьким сучасною українською мовою.

 

Граматика Ужевича

Ужевич написав латинськомовний рукопис «Грамматыка словенская», відомий в двох варіантах, паризькому 1643 і арраському 1645. Збереглися обидва автографи пам'ятки; вперше видана в Києві 1970 І.  Білодідом і Є.  Кудрицьким. Праця Ужевича, частково ґрунтується на польській граматиці П.  Статоріюса (Стоєнського), — перша граматика «руської» книжної (не церковнослов'янської) мови, спільної для українців і білорусів, яку автор називає «lingua popularis», тобто «народною мовою». Відповідно Ужевич допускає інколи і українські, і білоруські варіанти (наприклад, що і штокотрий і который), а також численні полонізми.  І. Білодід (1970), Михайло Жовтобрюх (1976) та В. Німчук (1979) доводили, що живомовною основою книжної мови Ужевича була українська, натомість О.  Соболевський (1906), В. Яґіч (1907), Дж. Дінґлі (1972) та Ю. Шевельов (1979) вважали, що вона була білоруська, можливо, південно-білоруська.  Олекса Горбач припускає (1967), що Ужевич був вихіднем з українсько-білоруського прикордоння, можливо, з Підляшшя або північноїХолмщини.

1 2 3

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні