Законна сила вироку у кримінальному процесі
Механізм реалізації вироку як акту правосуддя набуває конкретного значення лише після набрання ним законної сили. Законна сила вироку є ефективним засобом досягнення завдань кримінального судочинства і забезпечує реальний захист прав і свобод людини і громадянина.
Проблема визначення сутності законної сили судового рішення була і залишається в центрі уваги вчених-процесуалістів, оскільки мета забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу досягається лише після повного та своєчасного виконання вироку, що стає можливим після набрання останнім законної сили.
Обов’язковість вироку - це обов’язкове і неухильне виконання його розпоряджень органами державної влади та місцевого самоврядування, громадськими об’єднаннями, посадовими особами, іншими фізичними та юридичними особами на всій території країни. Без обов’язковості вироку його законна сила стає формальністю і не набуває реального характеру. Таку ж позицію займає і законодавець, закріплюючи, що вирок суду, що набрав законної сили, є обов’язковим для осіб, які беруть участь у кримінальному провадженні, а також для усіх фізичних та юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування та їх посадових осіб і підлягає виконанню на всій території України. Жоден не вправі вважати для себе необов’язковою ту чи іншу частину вироку, доки вирок, що набрав законної сили, не скасований у встановленому законом порядку.
Обов’язковість вироку є важливою властивістю, без якої він позбавляється свого реального значення. Тільки за умови, що кожен вирок, який набрав законної сили, буде неухильно виконано, можливе досягнення цілей правосуддя, забезпечення карального і виховного впливу покарання. У загальнообов’язковості вироку проявляється дія принципу законності, направлена на забезпечення неухильного дотримання вимог правових норм та реального виконання вироку. Саме ця характеристика забезпечує цілеспрямований вплив владного припису судових органів, що діють від імені держави. Через неї вирок впливає на волю зобов’язаних суб’єктів та приводить їхню поведінку у відповідності до закріплених у законі дозволів та заборон. Обов’язковість забезпечується особливим механізмом приведення його до виконання і встановленою законом відповідальністю за невиконання вироку, що набрав законної сили, або за перешкоджання його виконанню (ст. 382 Кримінального кодексу України встановлює відповідальність за невиконання судового рішення).
Але не слід перебільшувати значення обов’язковості - зміст законної сили вироку не вичерпується лише нею.
Однією із найбільш неоднозначних за змістом, але не за значенням властивостей судового рішення, в тому числі і вироку, є незмінність, про що свідчать і різні її назви у процесуальній літературі: не відмінність вироку (М. О. Чельцов), неспростовність (А. Бушуєв, А. Л. Ципкін), непохитність (І. Д. Перлов, Ф. Н. Фаткуллін), стабільність (Б. С. Тетерін). Але є серед науковців і ті, хто взагалі не виділяє незмінність як характеристику вироку. Так, наприклад, Ю. М. Грошевий вважає, що в основі стабільності вироку лежить не його незмінність, а законність і обґрунтованість.
З моменту винесення рішення суд, що його постановив, не вправі вносити у рішення будь-які зміни, що коливають його сутність, а також відміняти власне рішення, змінювати обставини справи, мотиви прийнятого рішення, доповнювати або модифікувати їх (виключенням з цього правила є виправлення описок і очевидних арифметичних помилок, які здійснюються судом, що його постановив незалежно від набрання законної сили цим рішенням). Якщо після оголошення рішення суд дійде висновку про те, що постановлене ним рішення не є правомірним, навіть у цьому випадку він не має права самостійно скасувати або змінити його. За загальним правилом, рішення може бути переглянуте по суті тільки судом вищої інстанції. Тобто, вимога про незмінність рішення по суті перш за все звернена до самого суду, який прийняв рішення. Разом із тим, особи, що беруть участь у справі, а так само й інші особи також не вправі домагатися від суду перегляду прийнятого ним рішення. У кримінальному судочинстві законна сила вироку, що виявляється у його непохитності, не прирівнюється до абсолютної неспростовності. Вирок, якщо він незаконний або необгрунтований, повинен бути виправлений в порядку касаційного провадження або за нововиявленими обставинами. Це диктується інтересами досягнення у справі істини, забезпечення законності і посилення гарантій прав особистості.
Виключність вироку, що набрав законної сили, полягає в забороні повторного обговорення і зміни оцінки відображених у вироку фактів і висновків, у недопущенні нового обвинувачення особи за те саме діяння, визнане доведеним або, навпаки, відкинуте судом
Частина 1 ст. 61 Конституції підкреслює значення цієї властивості щодо обвинувального вироку: «Ніхто не може бути двічі притягнений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Це відображення найважливішого принципу кримінальної відповідальності «non bis in idem» («не двічі за одне й те ж»), який відноситься до загальновизнаних міжнародно-правових принципів. Властивістю винятковості володіє як обвинувальний, так і виправдувальний вирок. Таке ж положення закріплюється й у п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: «Ніхто не повинен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно засуджений або виправданий», а також у ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або покарано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було остаточно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави». Ніхто, в тому числі і суддя, не може піддати вирок, який набрав законної сили, сумніву і змінювати його сутність, робити будь-які спроби похитнути силу акту правосуддя, його авторитет і правові наслідки. Як бачимо, виключність виступає як одна з процесуальних гарантій захисту прав та законних інтересів особи - не бути судимим двічі за один і той самий злочин. На практиці це положення втілюється через вимогу негайного закриття кримінальної справи у випадку, коли стане відомо, що по тому ж обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили (п. 9 ст. 6 чинного КПК України; ч. 2 ст. 19 проекту КПК України № 9700).
Деякі особливості має виключність виправдувальних вироків. Якщо такий вирок винесений у зв’язку з відсутністю складу злочину або невстановленням події злочину, то він виключає провадження по цій справі як щодо виправданого, так і щодо інших осіб. Якщо ж виправдувальний вирок винесений у зв’язку з недоведеністю участі підсудного у скоєнні злочину, то він діє лише по відношенню до виправданого за цією підставою, але не розповсюджується на інших осіб.
Однак, виключність рішення не слід змішувати з його преюдиціальністю. Виключність запобігає порушенню, розгляду і вирішенню тотожної справи, а преюдиціальність не допускає нового розгляду окремих питань, раніше вирішених в іншій справі і які мають значення для даної справи. Правило преюдиціальності зобов’язує суд враховувати те, як ці питання були вирішені раніше.
Мову про преюдиціальність (предрішення, істинність, взаємну обов’язковість рішень і вироків) судового рішення вели А. Х. Гольмстен, В. М. Семенов, М. А. Гурвич, М. Г. Авдюков, Я. Л. Штутін. Разом із тим, більш традиційним для науки є терміни «преюдиція», «преюдиціальність». Вітчизняний кримінально-процесуальний закон не вживає і нормативно не закріплює це поняття. Натомість сутність преюдиції розкриває ст. 90 КПК РФ, де сказано, що «обставини, встановлені вироком, що набрав законної сили, або іншим рішенням суду, що набрало законної сили, прийнятим у рамках цивільного, арбітражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. При цьому такі вирок або рішення не можуть наперед вирішувати питання про винуватість осіб, які раніше не брали участі у кримінальній справі, що розглядається». Ця норма закону є новелою і вперше закріплює преюдицію щодо обставин, встановлених у порядку цивільного, арбітражного чи адміністративного судочинства. Це підкреслює важливість та необхідність кримінально-процесуального регулювання питань, пов’язаних з преюдиціальність, які часто виникають у кримінальному судочинстві.