Законна сила вироку у кримінальному процесі

Механізм реалізації вироку як акту право­суддя набуває конкретного значення лише після набрання ним законної сили. Законна сила вироку є ефективним засобом досягнен­ня завдань кримінального судочинства і за­безпечує реальний захист прав і свобод лю­дини і громадянина.

Проблема визначення сутності законної си­ли судового рішення була і залишається в центрі уваги вчених-процесуалістів, оскільки мета забезпечення прав та законних інтересів учасників процесу досягається лише після по­вного та своєчасного виконання вироку, що стає можливим після набрання останнім за­конної сили.

Обов’язковість вироку - це обов’язкове і неухильне виконання його розпоряджень ор­ганами державної влади та місцевого самов­рядування, громадськими об’єднаннями, по­садовими особами, іншими фізичними та юридичними особами на всій території краї­ни. Без обов’язковості вироку його законна сила стає формальністю і не набуває реально­го характеру. Таку ж позицію займає і зако­нодавець, закріплюючи, що вирок суду, що набрав законної сили, є обов’язковим для осіб, які беруть участь у кримінальному про­вадженні, а також для усіх фізичних та юри­дичних осіб, органів державної влади та міс­цевого самоврядування та їх посадових осіб і підлягає виконанню на всій території Украї­ни. Жоден не вправі вважати для себе нео­бов’язковою ту чи іншу частину вироку, доки вирок, що набрав законної сили, не скасова­ний у встановленому законом порядку.

Обов’язковість вироку є важливою власти­вістю, без якої він позбавляється свого реаль­ного значення. Тільки за умови, що кожен ви­рок, який набрав законної сили, буде неухильно виконано, можливе досягнення цілей правосуддя, забезпечення карального і виховного впливу покарання. У загальноо­бов’язковості вироку проявляється дія прин­ципу законності, направлена на забезпечення неухильного дотримання вимог правових норм та реального виконання вироку. Саме ця характеристика забезпечує цілеспрямований вплив владного припису судових органів, що діють від імені держави. Через неї вирок впливає на волю зобов’язаних суб’єктів та приводить їхню поведінку у відповідності до закріплених у законі дозволів та заборон. Обов’язковість забезпечується особливим ме­ханізмом приведення його до виконання і встановленою законом відповідальністю за невиконання вироку, що набрав законної си­ли, або за перешкоджання його виконанню (ст. 382 Кримінального кодексу України вста­новлює відповідальність за невиконання су­дового рішення).

Але не слід перебільшувати значення обов’язковості - зміст законної сили вироку не вичерпується лише нею.

Однією із найбільш неоднозначних за зміс­том, але не за значенням властивостей судово­го рішення, в тому числі і вироку, є незмін­ність, про що свідчать і різні її назви у процесуальній літературі: не відмінність вироку (М. О. Чельцов), неспростовність (А. Бушуєв, А. Л. Ципкін), непохитність (І. Д. Перлов, Ф. Н. Фаткуллін), стабільність (Б. С. Тетерін). Але є серед науковців і ті, хто взагалі не ви­діляє незмінність як характеристику вироку. Так, наприклад, Ю. М. Грошевий вважає, що в основі стабільності вироку лежить не його незмінність, а законність і обґрунтованість.

З моменту винесення рішення суд, що його постановив, не вправі вносити у рішення будь-які зміни, що коливають його сутність, а також відміняти власне рішення, змінювати обставини справи, мотиви прийнятого рішен­ня, доповнювати або модифікувати їх (ви­ключенням з цього правила є виправлення описок і очевидних арифметичних помилок, які здійснюються судом, що його постановив незалежно від набрання законної сили цим рішенням). Якщо після оголошення рішення суд дійде висновку про те, що постановлене ним рішення не є правомірним, навіть у цьо­му випадку він не має права самостійно ска­сувати або змінити його. За загальним прави­лом, рішення може бути переглянуте по суті тільки судом вищої інстанції. Тобто, вимога про незмінність рішення по суті перш за все звернена до самого суду, який прийняв рі­шення. Разом із тим, особи, що беруть участь у справі, а так само й інші особи також не вправі домагатися від суду перегляду прийня­того ним рішення. У кримінальному судочин­стві законна сила вироку, що виявляється у його непохитності, не прирівнюється до абсо­лютної неспростовності. Вирок, якщо він не­законний або необгрунтований, повинен бути виправлений в порядку касаційного прова­дження або за нововиявленими обставинами. Це диктується інтересами досягнення у справі істини, забезпечення законності і посилення гарантій прав особистості.

Виключність вироку, що набрав законної сили, полягає в забороні повторного обгово­рення і зміни оцінки відображених у вироку фактів і висновків, у недопущенні нового об­винувачення особи за те саме діяння, визнане доведеним або, навпаки, відкинуте судом

Частина 1 ст. 61 Конституції підкреслює значення цієї властивості щодо обвинувально­го вироку: «Ніхто не може бути двічі притяг­нений до юридичної відповідальності одного виду за одне й те саме правопорушення». Це відображення найважливішого принципу кримінальної відповідальності «non bis in idem» («не двічі за одне й те ж»), який відно­ситься до загальновизнаних міжнародно-правових принципів. Властивістю винятково­сті володіє як обвинувальний, так і виправду­вальний вирок. Таке ж положення закріплю­ється й у п. 7 ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права: «Ніхто не по­винен бути вдруге засуджений чи покараний за злочин, за який він уже був остаточно за­суджений або виправданий», а також у ст. 4 Протоколу № 7 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод: «Нікого не може бути вдруге притягнено до суду або по­карано в порядку кримінального провадження під юрисдикцією однієї і тієї самої держави за правопорушення, за яке його вже було оста­точно виправдано або засуджено відповідно до закону та кримінальної процедури цієї держави». Ніхто, в тому числі і суддя, не мо­же піддати вирок, який набрав законної сили, сумніву і змінювати його сутність, робити будь-які спроби похитнути силу акту право­суддя, його авторитет і правові наслідки. Як бачимо, виключність виступає як одна з про­цесуальних гарантій захисту прав та законних інтересів особи - не бути судимим двічі за один і той самий злочин. На практиці це по­ложення втілюється через вимогу негайного закриття кримінальної справи у випадку, коли стане відомо, що по тому ж обвинуваченню існує вирок суду, який набрав законної сили (п. 9 ст. 6 чинного КПК України; ч. 2 ст. 19 про­екту КПК України № 9700).

Деякі особливості має виключність випра­вдувальних вироків. Якщо такий вирок вине­сений у зв’язку з відсутністю складу злочину або невстановленням події злочину, то він виключає провадження по цій справі як щодо виправданого, так і щодо інших осіб. Якщо ж виправдувальний вирок винесений у зв’язку з недоведеністю участі підсудного у скоєнні злочину, то він діє лише по відношенню до виправданого за цією підставою, але не роз­повсюджується на інших осіб.

Однак, виключність рішення не слід змі­шувати з його преюдиціальністю. Виключ­ність запобігає порушенню, розгляду і вирі­шенню тотожної справи, а преюдиціальність не допускає нового розгляду окремих питань, раніше вирішених в іншій справі і які мають значення для даної справи. Правило преюди­ціальності зобов’язує суд враховувати те, як ці питання були вирішені раніше.

Мову про преюдиціальність (предрішення, істинність, взаємну обов’язковість рішень і вироків) судового рішення вели А. Х. Гольмстен, В. М.  Семенов, М. А. Гурвич, М. Г. Авдюков, Я. Л. Штутін. Разом із тим, більш традиційним для науки є терміни «преюдиція», «преюдиціальність». Вітчизня­ний кримінально-процесуальний закон не вживає і нормативно не закріплює це поняття. Натомість сутність преюдиції розкриває ст. 90 КПК РФ, де сказано, що «обставини, встанов­лені вироком, що набрав законної сили, або іншим рішенням суду, що набрало законної сили, прийнятим у рамках цивільного, арбіт­ражного або адміністративного судочинства, визнаються судом, прокурором, слідчим, дізнавачем без додаткової перевірки. При цьому такі вирок або рішення не можуть наперед ви­рішувати питання про винуватість осіб, які ра­ніше не брали участі у кримінальній справі, що розглядається». Ця норма закону є нове­лою і вперше закріплює преюдицію щодо об­ставин, встановлених у порядку цивільного, арбітражного чи адміністративного судочинс­тва. Це підкреслює важливість та необхідність кримінально-процесуального регулювання пи­тань, пов’язаних з преюдиціальність, які часто виникають у кримінальному судочинстві.

1 2

Схожі роботи

Реферати

Курсові

Дипломні