Запобіжні заходи
Інститут запобіжних заходів у його сучасному розумінні з’явився у господарському процесі в силу об’єктивних потреб економічного та правового характеру.
Судове рішення по суті спору є примусовим юридичним актом, що виступає в тому числі й законним способом запобігання переміщення активів відповідача. Однак ухвалення судового рішення забирає певний час, протягом якого боржник може реалізувати свої активи. Необхідно було знайти певні процесуальні засоби швидкого блокування дій відповідача або його майна, що забезпечує фактичне виконання рішення суду.
Уже в давні часи вважалося важливим заручатися підтримкою суду насамперед у тому, що відповідач, як вказував російський правознавець К. Малишев[1], «стане на суд і не з'їде з суду». Римське право вимагало, щоб відповідач пред’являв суду поручительство у своїй явці і присутності до кінця розгляду. Крім того, з метою забезпечення позову відповідач був зобов’язаний представити суду поручительство благонадійних осіб (cautiojudicatumsolvi), а від знатних відповідачів була потрібна клятвена обіцянка (cautio judicatoria). Якщо таких гарантій не було, відповідач підлягав особистому затриманню[2].
Також римське судочинство знало безліч охоронних інструментів, які юрисдикційний орган був вправі застосовувати до вирішення справи по суті. Сюди належали: possessio спірною річчю на час процесу, тому що вона могла бути передана або позивачеві або відповідачеві, що технічно називалося vindiciasdiceresecundumactorem або secundum гейт; тим часом сторона, що одержала річ, повинна була дати магістрату поручителів - praedeslitiset vindiciarum- y тому, що якщо річ згодом буде присуджена супротивникові, то як сама річ, так і всі її доходи (vindiciae), будуть видані останньому. Деякі забезпечувальні властивості мала так само процедура litiscontestatio - після засвідчення спору, відповідальність відповідача збільшувалася: він відповідав суворіше за загибель або псування спірної речі, з цього моменту зобов’язаний був платити відсотки на суму боргу й ін. Основним способом забезпечення позову за римським правом було поручительство (cautiojudicatumsolviабо cautiojuratoria)[3]. Безліч забезпечувальних механізмів містилося в таких формах легісакційного процесу, як legis actio per manus injectionemабо manus injectio і legis actio per pignoris capionemабо pignoris capio. Особливої уваги і дослідження, з цієї точки зору, також заслуговує декретно-інтердиктне або просто інтердиктне провадження, як, втім, і ряд інших процесуальних явищ Риму[4].
За часів Руської Правди і до XVIII ст. якщо відповідач не давав поручительства «явці до суду та у нез’їзді з суду» і відбивався від пристава, його арештовували і тримали під вартою під час процесу[5].
Новим етапом у становленні забезпечувальних заходів виявилася епоха середньовіччя, у тому числі пов’язані із розвитком комерційних відносин та комерційного судочинства. Зокрема, в праві країн Європи поряд з особистим арештом передбачалися різноманітні форми майнового забезпечення, як-от: вжиття заборони відносно нерухомого майна, арешт рухомості та боргових претензій відповідача до третіх осіб, передача майна відповідача на збереження або для тимчасового керування якій-небудь особі, депозит або наказ про внесок певної суми на збереження в суд[6]. У торговельних містах Італії разом із розвитком таких інститутів розвивалися особливі форми скороченого судочинства для торговельних справ стосовно стягнень за векселями й іншими безспірними документами, аби забезпечити боргові стягнення арештом.
На XIX ст. практично скрізь перестали застосовуватися заходи, спрямовані проти особи. Для порушення і закінчення процесу та застосування забезпечувальних заходів скасовується необхідність в особистій явці відповідача в суд. Проте особистий характер вжитих судом заходів зберігався довгий час (і сьогодні відомий законодавству окремих країн) відносно іноземців.
У Російському Торговельному статуті, що діяв до 1917 р. , була передбачена заборона відповідачам відлучатися з міста, якщо вони не забезпечать позову заставою або порукою (ст. ст. 1553-1554). Комерційне судочинство вимагало, у більшості випадків, фізичне перебуванням відповідача та позивача в межах територіальної юрисдикції комерційного суду, що підтверджувалося відповідною підпискою про невиїзд. Суд давав дозвіл покинути місто «без найменшого затримання», якщо позивач представляв повіреного, а відповідач забезпечував позов заставою або порукою1
З XVIII ст. розвиваються правила про забезпечення позовів накладенням заборони на нерухоме майно, а в Банкрутному статуті 1800 р. було передбачене правило про арешт рухомості і боргів.
Проте, якщо європейське процесуальне право вже в середньовіччі мало норми про запобіжні заходи, то дореволюційний цивільний і торговельний процес Російської Імперії таких не знав. К. Малишев у зв’язку з цим писав, що «питання про можливість забезпечення до пред’явлення позову, здається, зовсім не виникало при складанні Статуту: він допускає забезпечення позовів або на самому початку справи, або під час подальшого провадження (ст. ст. 529, 590), залишаючи осторонь питання про охорону прав до процесу про стягнення»3.
Міжнародна судова практика доповнила правову прогалину, що існувала в окремо взятих країнах. Як приклад міжнародно- правової регламентації запобіжних заходів можна навести норми Брюссельської конвенції від 23 вересня 1910 р. «Про уніфікацію деяких правил щодо надання допомоги і рятування на морі». Ці норми встановлювали права кредиторів відносно власників морських судів, які зазнали рятування. Рятувальник-кредитор міг заарештувати врятоване судно в одній країні, а позов про відшкодування витрат на рятування пред’являв в іншій країні[7].
У XX ст. відбувається юридично оформлена трансформація запобіжних заходів зі внутрішнього процесуального права в міжнародний комерційний процес. Зокрема, Брюссельська конвенція з питань юрисдикції та примусового виконання судових рішень стосовно цивільних і комерційних спорів від 27 вересня 1968 p. , що є одним із фундаментальних актів міжнародного цивільного (комерційного) процесу в Європі, передбачила в ст. 24, що до судів договірних держав може бути заявлено клопотання з метою вжиття запобіжних заходів. Тепер норми Конвенції лягли в основу Регламенту ЄС про юрисдикцію і визнання та приведення виконання судових рішень у цивільних і комерційних справах № 44/2001 від 22 грудня 2000 р. 16 вересня 1988 р. державами ЄС і членами Європейської асоціації вільної торгівлі (ЄАВТ) у Лугано була підписана Конвенція з аналогічною назвою, яка за невеликими винятками повторила Брюссельську конвенцію.
В Україні основним каталізатором запровадження запобіжних заходів виступила невідповідність механізмів захисту прав інтелектуальної власності міжнародно-правовим стандартам. Як наслідок, 11 липня 2001 р. була прийнята нова редакція Закону України «Про авторське право та суміжні права», що ввела в правове поле України механізм вжиття так званих «тимчасових заходів», відповідно до якого за заявою правоволодільця суд може ухвалити рішення щодо накладення арешту на твори (в т. ч. комп’ютерні програми) й устаткування, що використовувалося для їх відтворення, арешту на документи та огляду приміщень, які, можливо, використовуються при порушенні прав автора-заявника.